Народився майбутній герой 9 березня 1983 року у місті Лозова Харківської області.
“Саша з дитинства захоплювався військовою технікою, зброєю. Ще коли ходив у садок, робив собі з дерева автомат. Пам’ятаю, ми тоді жили в приватному секторі, снігу було багато, він уявляв себе партизаном і по-пластунськи, як розвідник, повзав по двору. У садку на всіх малюнках у нього були танки і літаки.
Коли навчався в 11 класі, в школі почалася військова підготовка. І син бігав – три кілометри на час. Він уже тоді дізнався нормативи, які потрібні для вступу до військового вузу, кожен день ставив перед собою мету”, — згадує мама Тамара Анатоліївна.
Після закінчення 11-го класу школи вступив до Харківського інституту танкових військ, який закінчив у 2005 році. Був направлений до 93-ї окремої механізованої бригади, де пройшов шлях з лейтенанта до капітана, командира танкової роти.
“Він за характером невгамовний був хлопець, почуття гумору мав відмінне. Плюс він був дуже грамотним як офіцер. Танки знав досконально! Міг полагодити будь-який. Ми всі жартували: у Лавренка танки навіть без двигуна заводяться і їдуть.
Коли я вже став командиром батальйону, Саша став командиром 3-ї танкової роти, з початком війни я його перевів на командира 1-ї танкової роти. До травня 2014-го займалися підготовкою техніки, ремонтом. Саша виїжджав в АТО – передавав свій досвід, ремонтував техніку”, – згадував командир танкового батальйону бригади Дмитро Кащенко у інтерв’ю.
21 липня 2014 року зведений підрозділ був направлений для звільнення селища Піски Ясинуватського району Донецької області. Ця операція була вкрай потрібна для розблокування гарнізону Донецького аеропорту, який вже два місяці знаходився у напівоточенні. Для капітана Лавренка це був перший і, на жаль, останній бій в його короткому житті.
Танк командира роти Т-64БВ, до складу екіпажу якого також входили мобілізовані бійці – навідник молодший сержант Олександр Вохрамеєв (уродженець Апостолове Дніпропетровська область, 1973 р.) і механік-водій Андрій Купягін (уродженець с. Носи, Шишацький район, Полтавська область, 1992 р.), рухався в голові колони.
При підході до блокпосту сепаратистів танк потрапив у засідку. Зав’язався бій. Із боку бойовиків підійшли два танки та мінометна батарея, що почала обстріл механізованого взводу.
Екіпаж Лавренка влучним вогнем підбив ворожий танк, знищив два автобуси і кілька кулеметних точок, після чого ввірвався на позиції блокпосту.
В цей час екіпаж бойової машини піхоти БМП-2, що рухалась у колоні за танком командира роти, розпочав евакуацію поранених військовослужбовців. Зважаючи на цю обставину, екіпаж танку своєю бронею та вогнем із гармати та кулемета почав прикривати дії евакуаційної групи.
Невдовзі прийшло повідомлення, що терористи збираються розпочати контратаку. Танк капітана Олександра Лавренка першим висунувся на ймовірний рубіж атаки, знищивши при цьому дві мінометні обслуги терористів, але водночас значно відірвавшись від основних сил своєї роти.
Маневруючи під вогнем противника, танк потрапив на замаскований потужний фугас. Унаслідок вибуху навідник і механік-водій загинули, а капітан Олександр Лавренко отримав тяжкі поранення.
Щоб не потрапити до полону бойовиків і не допустити захоплення ними бойової машини, капітан Олександр Лавренко підірвав себе разом із танком…
“Страшне, але водночас й обнадійливе визначення “зникли безвісти” давало нам підстави сподіватися, що екіпаж живий, — пригадує підполковник Дмитро Кащенко. — Ми тоді закріпилися на блокпостах, але далі пройти не змогли. Лише коли в Інтернеті з’явилися фото підбитого танка та документи екіпажу, стало зрозуміло, що наші танкісти-герої загинули…”
За словами командира бригади: “Коли ми домовилися з терористами про обмін загиблими, вразило, що тіла наших хлопців були охайними. На наше німе запитання один з терористів розповів: “Під час бою ми думали, що на нас випустили якихось фанатиків, так самовіддано та відважно вони воювали, більше сотні наших поклали. Тож з поваги до такої хоробрості їхні тіла були відправлені до донецького моргу, де були приведені у належний вигляд…”
“Пізніше командир сказав нам, що тіла обгорілі і потрібно приїхати на впізнання в морг лікарні Мечникова в Дніпрі. Поїхали чоловік, дочка і невістка, мене не взяли. Я говорила їм: “Тільки дивіться уважно”. Поки вони були в Дніпрі, сиділа, як на голках. Дочка потім сказала: не впізнати Сашу було неможливо”, — згадує мати Героя Тамара Лавренко.
У Олександра залишися дружина та донька.
За мужність і героїзм, виявлені при захисті суверенітету та територіальної цілісності України, екіпаж танка посмертно представлений до урядових нагород, а командир танкової роти капітан Олександр Лавренко — до звання Героя України.
Навідник молодший сержант Олександр Вохромеєв та механік-водій Андрій Купягін нагороджені орденом “За мужність” III ступеня (посмертно) (Указ президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 р.), а капітан Олександр Лавренко 4 червня 2015 року посмертно був нагороджений Орденом Богдана Хмельницького III ступеня.
У 2015 році Лавренко також посмертно був нагороджений недержавною нагородою – орденом “Народний Герой України”, а 9 вересня 2016 року Указом Президента він був удостоєний Звання Герой України з врученням ордена “Золота Зірка”.
