Ілона Твердохліб отримала звістку про загибель коханого на четвертому місяці вагітності. Ця непроста історія про біль втрати, про те, як прийняти життя без коханої людини та як любов до майбутньої дитини дала сили жити.
“Після його загибелі, здавалось життя втратило сенс, не дивлячись на те, що я була вагітна і мусила б думати про дитину…Фізично, моє тіло продовжувало за інерцією виконувати певні функції. Але біль, розпач, нерозуміння, повна відмова прийняти ситуацію - це те, що доводилось проживати, здавалось, у щасливий період будь-якої жінки”.
Мій наречений, майор Сергій Лобов, командир роти глибинної розвідки 74-го окремого розвідувального батальйону, народився 13 червня 1988 року в Харкові. Після школи вступив до Харківського інституту танкових військ, а з 2010 року служив у Збройних Силах України. Він був відданий присязі та завжди боровся за справедливість.
Майор Лобов завжди йшов попереду, і ніколи не перекладав свою роботу на інших, за це його і поважали. Майже всі гарячі точки 2014-2015 років він пройшов героїчно, без втрат особового складу. Його знання, розум і швидкі рішення допомагали знищувати ворогів на наших землях.
Він був справжнім героєм і героїчно загинув, виконуючи службовий обов'язок на Донеччині. Сергій був відданим військовим, на стільки, що поїхав у той “останній виїзд”, хоча міг відмовитись, через плани перевестись до іншого підрозділу. Він поїхав, бо завжди казав: “Як я можу пацанів відправити самих?”
Загинув Сергій 18 червня 2016 року, за місяць до нашого весілля. На той момент я була вагітна нашим сином Тимофієм.
Після загибелі Сергія, життя взагалі втратило сенс, навіть попри те, що я була вагітна і мусила б думати про дитину… На мить здалось, що разом з Сергієм померла і я….. Але фізично моє тіло продовжувало за інерцією виконувати певні функції. Біль, розпач, нерозуміння, повна відмова прийняття ситуації - це те, що доводилось проживати, здавалось, у щасливий період будь-якої жінки.
Замість весільної фати довелось одягнути чорну хустку.
Завжди не любила слова про те, що треба лиш почекати, а час вилікує.
Ні! Ні! І ще раз ні! Час не лікував і не вилікує ніколи! Це не так працює! Потім приходить усвідомлення та прийняття, що вже ніколи не буде "як раніше", бо, на жаль, тієї людини, яку я любила всім серцем, більше немає.
В моєму випадку, на світ мав з'явитися наш син, і моїм завданням було виносити та народити його здоровим і ростити в любові. Хоч як би банально це не звучало, але я мусила бути сильною заради малюка. У мені з'явилася любов і за маму, і за тата одночасно, бо я хотіла, щоб син був щасливим. Це і було моїм сенсом кожен ранок піднімати себе з ліжка, як би гірко я не плакала вночі.
Я думала, що після народження Тимофія мені стане легше, бо фокус з болю від втрати зміститься на радість від його появи. Частково так і сталося. Але серце розривалося, коли я бачила щасливі сім'ї, де тато гуляє з візочком або грається з дитиною. Особливо важко було, коли маленький Тім дивився у вікно і питав про кожного чоловіка: "Це мій тато?"
Саме тоді я зрозуміла, що історій про космонавта чи моряка дальнього плавання не буде в нашій сімʼї. Я була максимально обережна та чесна з дитиною. На тому рівні, який міг сприйняти син, я розповідала йому про тата-супергероя, який рятував нашу країну, а також мене і свого синочка. Так і зародилася між нами ця «казка», до якої з часом додавалися нові епізоди та уточнення. Зараз син, у свої майже 8 років, сприймає ситуацію, як вона є. Він з гордістю зберігає батькові нагороди, дуже важливі та цінні для нього.
Пам'ять про захисників України, яку ми зберігаємо — це усвідомлення тієї ціни, яку платить наша нація, наші діти, матері та жінки, що втрачають своїх рідних.
У пам'ять про коханого чоловіка та батька ми з сином відвідуємо “Алею пам'яті”, приносимо квіти й згадуємо історії про нього. Також переглядаємо фото. Тимофій завжди каже, що схожий на батька.
А ще я зберігаю одяг, в якому він був у день нашого знайомства 27 січня у 2015 році. Чомусь мені так хочеться. Наче дрібниця, але той день був дуже особливим для мене.
Тим людям, хто переживає втрату, хочу порадити не закриватись в собі, не намагатись самотужки впоратись з болем. Бо мені теж здавалося, що мої проблеми нікому не потрібні і ніхто мене не зрозуміє. Я думала, що можна самій "вилікувати душу", але це була хибна думка.
На самоті переживати втрату - жахливо.
Не потрібно соромитись або боятись просити про допомогу.
На шляху переживання втрати спільнота “ТАПС” допомогла мені зрозуміти, що я не одна у своєму горі. Люди, які пройшли через те саме, повністю розуміють мої почуття і можуть підтримати. Згодом приходить розуміння, що ти не сам, підтримка важлива і допомагає інколи вдало підібраними словами, діями та вчинками. Таке спілкування стало відправною точкою в «одужанні» та бажанні продовжити жити повноцінне життя.
“В пам'ять про коханого чоловіка та батька моя родина відвідує алею пам'яті Героїв України, приносимо квіти, згадуємо історії про нього, разом переглядаємо світлини Сергія. Я багато розповідаю про батька сину, який так і не побачив його після свого народження. Тимофій береже батькові нагороди й дуже пишається ним…”