Це історія дружини полеглого захисника України Крістіни Куркостриги. Вона розповідає про свого коханого чоловіка, воїна, Ігоря Куркостригу “Вікінга”, про переживання від очікування, про біль втрати та те, як знаходити сили жити далі.
“Після втрати рідної людини на війні, настає такий час, коли ти відчуваєш ніби померла разом із ним. Не хочеться ні спілкування, ні їжі, ні людей поруч, не хочеться нічого….Команда менторів та психологів “ТАПС” у такий момент допомогла повернутися до життя. Разом із такими дівчатами, як я, ми приходили до тями й почали відчувати себе, своє тіло, свої емоції та говорити. Нас буквально навчали й примушували жити наново. І це спрацювало!”
Мого чоловіка звуть Ігор Куркострига. Він народився в 1985 році. Ігор був добрим та справедливим, люблячим чоловіком, чуйним сином, вірним братом, професійним металургом та відважним офіцером. Він завжди досягав поставлених цілей — на роботі та на фронті. Велику частину життя Ігор присвятив металургійній індустрії. Працював на Дніпропетровському заводі прокатних валків, де у 2021 році став головним металургом, якого знали багато людей в Дніпрі.
У травні 2022 року Ігор пішов до лав Збройних Сил України. За відвагу, шалену любов до ножів та довгу бороду йому дали позивний "Вікінг".
В липні 2022 року він став командиром взводу 9-ї механізованої роти 3-го механізованого батальйону “54-ї окремої механізованої бригади імені Івана Мазепи”. “Вікінг” мав можливість керувати зі штабу, проте вважав, що вони з хлопцями на рівних, а тому вдень ходив у важкі бої, а ночами сидів у штабі за документацією. Ті, хто знали його за час служби, розповідали, що не зустрічали такого відважного, справедливого і розумного офіцера. Він завжди мав план “Б”. Його поважали та наслідували, і тому йшли за ним.
Попри пекло війни, Ігор посміхався і надихав інших. Йому казали, що він надто добрий і ввічливий для цієї війни, бо “Вікінг” не втрачав людяності.
За час служби він взяв участь у найгарячіших точках: Слов'янськ, Бахмут, Авдіївка, Краматорськ, Білогорівка. У січні 2023 року Ігор Куркострига отримав звання лейтенанта.
Мій коханий загинув 5 березня 2023 року під час виконання бойового завдання поблизу Білогорівки у Луганській області.
У серпні 2022 року його нагородили посмертно пам'ятною медаллю "Захисник Вітчизни".
А вже у листопаді 2023 року Указом президента він був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно).
Мій чоловік був справжнім воїном, безстрашним “Вікінгом” та лідером серед побратимів з залізною дисципліною. Для нього відвага та честь на першому місці. Його слухали та поважали, за ним йшли вперед. Я пишаюся своїм чоловіком і завжди кохатиму його.
Війна розділила життя на до та після. 14 лютого 2022 року, в День закоханих, Ігор зробив мені пропозицію, а через 10 днів почалося повномасштабне вторгнення. Через три місяці він вже служив, але зателефонував і сказав, що командир відпустить його на кілька годин для розпису.
"Я хочу, щоб мене чекала дружина, а не дівчина", - такими були перші його слова після мобілізації.
Через декілька днів ми розписалися і мали лише кілька годин, щоб побути разом. Це були найщасливіші миті.
Після навчань Ігоря відправили на “нуль”: у самісіньке пекло Донецької та Луганської областей.
Щодня він намагався надіслати хоча б "+", бо знав, як сильно я кохаю його і молюся ночами. Коли зв'язок припинявся на 2-4-6 днів я ніби втрачала глузд, не могла пити, їсти та працювати.
Коли коханий сказав, що потрібні окопні свічки, я почала збір картону, банок, купувала парафін і цілими днями після роботи ящиками робила свічки для їхньої бригади, бо знала, що наближається зима і як важко бути в окопі, коли на вулиці мінус 15.
Найважче було добиватися гідного прощання та похорону. П'ять днів поспіль мій ранок починався з моргу, кожного дня я мала писати заяви, давати дозволи, перевіряти речі. Ці жахливі 5 днів з моменту, як я дізналася про загибель і до поховання були пеклом...
Пережити це мені допомагали спогади про коханого і його настанови. Він казав: "Ти дружина Вікінга, а отже ти сильна і маєш витримати все! Вікінги не здаються!"
Після загибелі чоловіка я пообіцяла собі, що за рік маю зробити все, що мені під силу для збереження пам'яті про нього.
Згадка про “Вікінга” є у книзі "Бахмут" та у Вікіпедії, його фото висить на Стіні пам'яті Михайлівського собору у Києві, на Стіні пам'яті музею Дніпра, на стенді у сквері Героїв Дніпра.
Я зберігаю дві коробки його особистих речей, наші обручки, прапор, підписаний побратимами, залишила декілька футболок та його парфум, щоб інколи вдихати рідний аромат. У мене також є альбом з нашими фото та посмертні нагороди.
Після втрати рідної людини на війні, настає час, коли ти відчуваєш, що наче померла разом із нею. Не хочеться ні спілкування, ні їжі, ні людей поруч, не хочеться нічого….
Саме в цей момент я потрапила до табору Благодійного фонду “ТАПС” на зміну для дружин полеглих захисників. Я думала, що нічого не вийде, бо здавалося, що більше не маю емоцій та почуттів, окрім ненависті до ворога та болю в серці.
Але я помилялась. Сім днів у таборі стали перевтіленням і першими кроками до великих змін. Ментори та психологи “ТАПС” допомогли мені та іншим дівчатам прийти до тями, відчути себе, своє тіло, випустити емоції та заговорити. Ми брали участь у тренінгах, подорожах, мистецьких заняттях, пікніках та фотосесіях. Нас буквально навчали жити наново. І це спрацювало! Спільні заходи нас дуже споріднили. Я знайшла нових подруг, які мене розуміють. Коли спогади накочують і стає важко, ми можемо зустрітися, поговорити, знайти вихід і знову жити далі.
Можливість спілкування з однодумцями, які пережили воєнну втрату рідних, одна, з багатьох цінностей, які дала команда “ТАПС”.
Після табору, я вирішила допомагати іншим і почала волонтерити у фонді. Я дуже вдячна команді “ТАПС” за зміни в моєму житті. Я можу жити далі зі світлою пам'яттю про коханого чоловіка.
