Ця історія про те, як одна втрата перевертає життя не однієї родини. Дві жінки, дві долі. Лілія втратила брата, який з дитинства підтримував та вірив у неї. Для Тетяни, невістки та подруги Лілії, загибель чоловіка стала втратою сенсу життя. А донька та син залишились сиротами. Спогадами про батька поділилася в цій історії й донька полеглого Антона Хорольського - Даша.
Антон Петрович Хорольський, позивний «Хохол», служив у батальйоні “Дніпро-1” (3 рота).
“У нього не було страху і він ніколи не панікував.
Антон був справжнім чоловіком і завжди підтримував своїх бійців. А ще він часто розповідав як любить свою дружину і дітей. В Антона була одна головна мета — перемога України”, - згадують побратими.
Загинув Антон 26 серпня 2014 року о 8.30 під час виходу батальйону з Іловайська, потрапивши під мінометний обстріл біля школи №14. Антон Хорольський нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Лілія Кравець з особливим теплом говорить про брата. Вона зазначає, що втрату легше пережити поруч з однодумцями, і важливо зберігати пам'ять про рідних, які загинули на війні для майбутнього покоління українців.
Після загибелі брата, спочатку я намагалася заглушити біль роботою, пішовши працювати до батальйону «Дніпро-1», де служив Антон. Серед людей, які пройшли війну та знали брата, мені було легше – це була моя перша підтримуюча спільнота. Я дуже хотіла їм допомогти та зробила це: відновила усі особові справи аби люди могли пройти атестацію, отримати статус УБД, довідки тощо.
Антон завжди мене підтримував і будь-що вірив у мене.
Якось я захотіла керувати авто. Відвідувала автошколу, наскільки це дозволяла робота із постійними відрядженнями, але практики кермування мені явно не вистачало. Коли дійшло до іспиту, я пожалілася братові, мовляв, я ще не готова.
Він відповів: "Що за боягузство? Вперед - їдь та склади цей іспит! І лише спробуй мені осоромитися!".
Тоді, я трохи образилась, але іспит складати поїхала. Антон постійно був на телефоні й розпитував мене ледь не про кожен крок. А коли я склала й повернулася із посвідченням, задоволена й горда, він приніс мені великий букет квітів зі словами: "Ну, я ж казав що ти впораєшся!".
Хоч посвідчення я отримала, проте за кермо так і не сідала. Брат, звісно, питав, чому я не їжджу, та я лише знаходила якісь відмовки. Одного разу потрібно було поїхати й забрати його дітей. Антон мені й каже: "Ось ключі, права ти маєш, їдь за дітьми". Тобто людина відправила недосвідченого водія забрати власних дітей!
Я тоді кажу невістці Тетяні: "Якщо в мене не вийде зараз рушити, ми, мабуть, тихенько викличемо таксі й усе зробимо, а йому скажемо, що я їздила". Але вона зауважила, що він помітить, що машину припарковано так само і ніхто нікуди не виїжджав. Довелося їхати. Все вдалося і це була стартова точка для мене як водія.
Так брат і повірив у мене, і підтримав, і підштовхнув до дії.
Такі історії назавжди в моїй пам'яті. Я дуже часто, вже після загибелі Антона, їх згадую. Здається, що він мене підтримує і мотивує все життя.
Тетяна Хорольська, дружина Антона:
Востаннє я говорила з чоловіком 24 серпня 2014 року, на День Незалежності. Поганий зв'язок, але ми поговорили …
Коли дізналася про його смерть, найважче було знайти сили, щоб розповісти дітям. Антон для нас був тією людиною, з якою життя було спокійним і щасливим в усіх сенсах. Я розуміла, що впораюсь зі своїми почуттями й горем. Але дуже страшно було повідомити їм…
Мені імпонує принцип фонду “ТАПС”, який базується на гаслі “рівний рівному”, адже це дає дуже близький контакт і порозуміння з людиною, яка також переживає воєнну втрату. Ми можемо набрати одне одного і запропонувати допомогу, сказавши “Я через це пройшла, давай розповім, як у мене це вийшло?”
Дуже важливо дати собі право прожити горе. Але у мене був такий момент, коли я думала про себе, як про сильну жінку, заваливши себе роботою 24 на 7. Цією зайнятістю я ніби відштовхувала думки про втрату, забороняла собі горювати. А це як раз ознака непережитої втрати. Я просто ховалася від болю.
Напевне, моя порада тим, хто переживає втрату - це говорити про горе і дозволити собі відчувати, спілкуватися з тими, хто дійсно розуміє. А згодом почнеться новий етап життя, з'являться нові цілі та мрії, до яких з’явиться бажання рухатися.
Горе втрати немає терміну давності, але рік за роком ти починаєш бачити світ інакшим. Біль набуває нової форми, яку я б назвала бажанням жити далі.
Даша Хорольська, донька Антона:
Пройшло вже десять років з моменту його загибелі, багато речей забуваються з часом, наприклад, його голос я взагалі не пам'ятаю. Але є речі, які у спогадах навічно.
Тато - людина дуже дисциплінована, іноді категорична. Тобто змінити його думку стосовно чогось було досить складно. Але, яка ж він парадоксально добра людина, найдобріша людина з усіх, кого я зустрічала за життя. Він вислухає і підтримає, а потім завжди дасть пораду та наголосить на тому, що вибір тільки за тобою. Одним словом: для мене він назавжди найкращий батько та найближчий друг.
Захисни механізм моєї психіки знищив та сховав від мене досить багато травмуючих спогадів, пов'язаних з втратою батька. Але найстрашніший момент - це усвідомлення факту смерті. Коли ти дивишся правді в очі, коли емоції покинули тіло і ти розумієш, що ти більше його ніколи не побачиш.
Протягом декількох років я могла плакати, коли бачила своїх подруг поруч з їх батьками або просто маленьку дівчинку, яка йде за руку з татом по вулиці. І це лякає, справді лякає.
Я маю нашу спільну з татом фотографію, яка переїхала зі мною у мою французьку квартиру. Думаю, цього більше, ніж достатньо. Він завжди зі мною, у моїх спогадах, у дурнуватих та смішних звичках та блакитних очах, що їх я успадкувала від нього.
Мій батько - герой по факту того, що маючи лише одне життя, він поклав його на захист своєї родини. І будь-яка людина, що загинула у ході бойових дій є героєм, бо віддала найцінніше за безпеку інших людей.
Я проводила дуже багато часу з мамою, коли вона була співзасновницею фонду “ТАПС”, відвідувала всі заходи та брала участь в організації. Це допомагає перемикати фокус уваги та розуміти, що ти не один в такій ситуації.
Психотерапія потрібна. Насправді це ключ до того, щоб повернутися до нормального життя та дозволити собі жити далі без близької людини. Також варто дати собі час відгорювати, прийняти факт, що зараз вам погано, але це мине.
А взагалі робіть все, від чого вам легше і що повертає задоволення в ваше життя. Прошу єдине - не починайте з алкоголю або наркотиків. На довгу перспективу ви зробите собі ще гірше.
“В пам'ять про нашого героя ми зберігаємо традицію єдності в родині. Антон завжди хотів, щоб родина була разом. Тому ми бережемо міцні родинні стосунки, які підтримують нас і наших дітей”
