Ця історія про одну на двох велику втрату. Інна та Маргарита Харченко залишились без чоловіка та батька Олександра Харченко. Обидві точно знають, що всі, хто обрав добровільно шлях воїна - герої. Без сумнівів. Їхній герой рятував побратимів, вдосконалював зброю для боротьби з ворогами і безмежно любив свою сім’ю.
“Він завжди опікав нас і турбувався про наше щасливе життя. Дарував квіти, дивував гарними подарунками, був дуже уважним і втілював мрії в реальність. З ним, ми почували себе, як за камʼяною стіною.
Війна зламала бачення майбутнього, розвіяла віру в справедливість. Втрата коханої людини - це біль, який не передати словами, зрозуміти його може тільки той, хто пережив подібне”
Донька полеглого військового Маргарита побувала у таборі TAPS CAMP де отримала психологічну підтримку та знайшла друзів. Участь у заходах фонду “ТАПС” спонукали родину робити більше для збереження пам'яті про свого героя.
Харченко Олександр Вадимович, народився та навчався в м. Дніпро. Здобув освіту програміста, працював аналітиком та фахівцем з програмного забезпечення. Олександр був дуже розумним, працьовитим, товариським, чемним, добрим, люблячим батьком, гарним сином, найкращим чоловіком!
Він мав золоті руки та вмів робити практично все. Для нашої донечки Маргарити, Саша власноруч зробив ляльковий будиночок для Барбі. Підсвітка була у кожній кімнатці та вмикалась окремо. Такого ніде немає, і важливо, що це дорогий нам спогад …
Свій вільний час Саша завжди проводив з нами. Родиною ми подорожували Україною і за кордон. Ходили разом по магазинах, до доньки на батьківські збори, приймали разом рішення. Ми були справжньою командою і продовженням одне одного. Здавалося, що ми дихаємо в один такт, розуміємо без слів. Вільні вечори ми теж проводили за спільним переглядом фільмів і грали у настільні ігри. Такі миті важливі для відчуття родинного затишку і спокою.
Він завжди опікав нас і турбувався про наше щасливе життя, дарував квіти просто так, дивував гарними подарунками, був дуже уважним, втілював мрії в реальність. З ним, ми почували себе, як за камʼяною стіною.
З перших днів повномасштабного вторгнення Олександр доєднався до лав 128 бригади ТРО у Дніпрі. Без досвіду служби в армії, він добровільно пішов захищати свою родину та країну, зі словами “Хто якщо не ми?! Всі там будемо, це війна!”
Олександр Харченко був кулеметником. Модернізував кулемет ”Дегтярьова”, це допомогло нашим хлопцям боронити країну.
Загинув Саша 22 травня 2022 року від уламка фугасу під час відкритого бою в Донецькій області. Йому було 32 роки…
Війна зламала бачення майбутнього, розвіяла віру в справедливість, показала - ніхто не знає, що може бути завтра, і чи буде воно взагалі. Втрата коханої людини - це біль, який не передати словами, зрозуміти його може тільки той, хто пережив подібне.
Памʼять про мого чоловіка і тата нашої доньки проявляється в деталях нашого життя. Він назавжди в наших серцях та думках. Всі його речі досі лишаються вдома, багато з них так само на своїх місцях.
Я намалювала картину, на якій зобразила себе і чоловіка. Зараз вона подорожує Україною. В памʼять про Олександра ми з донькою висадили дерево на алеї героїв. Фото чоловіка розміщено на стелі героїв та в музеї та Історії Дніпра. Ми надрукували борд з його світлиною. Розміщуємо інформацію, де це можливо, щоб памʼять про нього залишалась на довгі роки. Щоб люди знали і пам'ятали, якою ціною здобувається Перемога. Сподіваємося, що вийде в друк книга з іменами героїв.
Ми вважаємо, що наш тато герой тому, що він добровільно пішов захищати свою родину, свою країну. Врятував життя пораненому побратиму. Завдяки йому й іншим хлопцям ворога було зупинено в тих регіонах, де зараз ведуться активні бойові дії.
Наша донька Маргарита побувала у таборі TAPS CAMP. Там вона змогла трохи перемкнутися від болю втрати тата. Познайомилась із дітьми, яких, на жаль, обʼ єднало спільне горе, та знайшла серед них друзів. Завдяки ініціативі “ТАПС” було висаджено дерево на алеї героїв в памʼять про мого чоловіка.
Психологи допомогли інакше подивитися у майбутнє, адже наші захисники воювали для того, щоб ми жили повним життям, а не сиділи на самоті й плекали горе.
Людям, які все ще переживають біль втрати, хочу порадити одне: треба нести памʼять про наших полеглих героїв з гідністю та вдячністю. І в серцях, і в справах. Адже ХТО, ЯКЩО НЕ МИ, будемо нести цю пам'ять? Щоб горе не перемогло, не закривайтеся в собі, шукайте підтримку,
“В пам'ять про Олександра дружина намалювала картину “Кохання крізь світи…”, на якій зобразила себе і чоловіка. Вони разом з донькою висадили дерево на алеї Героїв. Фото Олександра розміщено на стелі Героїв та в музеї Історії Дніпра. Вони хочуть, щоб памʼять про їх Героя була вічно, про нього знали й пам'ятали, якою ціною здобувається Перемога!”
