Ця історія Тетяни Бацко. Жінка довго не могла повірити в те, що чоловік більше не повернеться додому. Адже під час АТО він вже повертався після бойових дій. Важко було прийняти, що тепер він не буде розповідати їй про війну і про себе, що діти залишилися сиротами.
“Вже два роки я намагаюсь забути своє життя “до” втрати Олега. Як розповісти про мого героя, мого чоловіка, Олега Бацко?
Він - моє життя, моє небо, мої дні і ночі, він - мій Всесвіт…
Від прямого попадання в бліндаж, в результаті вибухової травми стегнової артерії… Наші діти залишились сиротами. Старший - посивів. Менша - замовкла та довго мовчала”
Спільнота та психологи “Тапс” змогли повернути Тетяні віру у себе та нове життя. Були поїздки та спільні заходи, фотосесія. Тетяна також змогла розказати історію про чоловіка для документального фільму.
Хоча син зараз на війні, а донька навчається за кордоном, Тетяна вірить, що смерть її чоловіка не була марною. Вона знає, заради кого жити далі. Жінка вважає, що найважливіше після втрати – берегти пам'ять про тих, хто загинув за Україну.
Якщо ви також переживаєте втрату, то можете звернутися до Благодійного Фонду “ТАПС” на гарячу лінію +380 (67) 673 30 60
або залишити заявку на реєстрацію за посиланням у шапці профілю.
Слова підтримки мають велике значення. Пишіть в коментарях “Герою Слава”, щоб віддати шану Олегу Бацко, а разом із ними і всім полеглим захисникам України
#Памятьусерці #ТАПС #БлагодійнийФондТАПС #Підтримкародинполеглих
Сьогодні я нарешті зважилася зазирнути туди, де "живуть" мої спогади та мій біль. Вже два роки я намагаюсь забути своє життя “до” втрати Олега. Я ніби його старанно "капсулюю", наче прах після крематорію...Як розповісти про мого героя, мого чоловіка, Олега Бацко?
Він - моє життя, моє небо, мої дні і ночі, він - мій Всесвіт. Раніше я не знала, що так його кохаю…
Ми познайомились, коли нам було по 14 років. Він був добрий і щирий...
Після закінчення школи, “заваливши” вступ у ДНУ, він пішов на завод, а трохи згодом - до лав армії.
Після повернення, ми одружились та обвінчались.
Згодом народився синочок. Життя було як і у всіх... Дім-робота... Влітку обов'язково їздили у наш улюблений Крим. Згодом купили квартиру і народили донечку.
А потім 2014 рік і АТО. Тоді Олег прийшов і сказав, що вирішив для себе: він - чоловік і повинен захищати своїх. Звісно, на мої сльози та благання, ніхто не реагував, бо так треба!
Був біля Бахмута. Мені говорив, що він як старший за віком, чергує біля "буржуйки" і за порядком стежить. Я вірила, бо завжди йому в усьому довіряла. А він мене просто оберігав від деталей…
Повернувся - і моєму щастю не було меж. Для нас війна стала далекою, як і для багатьох Українців.
У 2019 син вирішив вступити до лав армії, бо викладати “Захист Вітчизни” має справжній чоловік. У квітні 2022 року в сина мав закінчитись контракт.
Втім, лютий 2022 року зруйнував все, як і життя багатьох українців.
Мрії, сподівання, надії та бажання...
Олега направили в роту охорони, де їх навчали та готували до оборони. Потім був Харківський напрямок і Серебрянський ліс.
Я чекала. Я знала, що точно повернеться, а як інакше?! Повернувся в першого разу, повернеться і зараз.
Але…
21 серпня 2022 року в наше життя прийшли страшні слова:
"Від прямого попадання в бліндаж, в результаті вибухової травми стегнової артерії..."
І наші діти залишились сиротами. Старший - посивів. Менша - замовкла та довго мовчала. Обірвався зв'язок. Для доньки він був - папуля...
Ось такий він, мій чоловік і наш батько. Звичайний та справжній, рідний для нас. А став Героєм України для всіх.
Він не любив говорити, як він там на війні, все розпитував, як ми тут. Все говорив, що коли повернеться, розповість. Я нічого не знаю про його бойові подвиги. Він не розповідав. А тепер, не залишилось тих, хто розповість…Така порожнеча настала для нас в той час.
Близькі мої порадили зареєструватись в фонді “ТАПС”. Бажання у мене особисто не було, але треба було жити заради дітей.
І першим заходом для мене була поїздка на лавандове поле. Я не можу зараз згадати про певний момент, але щось там навіяло мені думку і розуміння, що я маю жити далі.
А потім інтерв'ю для фільму "Людські мости" стало для мене, як ковток повітря. Я зрозуміла, що Олега не забули, і його життя мало значення не лише для нашої родини.
Також ми з мамами і дружинами взяли участь у фотосесії від фотографа фонду Андрія. Я себе такою красивою і не пам'ятаю. Це було таке для мене щастя, ніби ще одна дівчинка народилась, яку мій Олег хотів би побачити. А у мене на себе ні часу не було, ні бажання. І тут таке втілення мрії.
Дякую дуже спільноті “ТАПС”, адже у мене з'являються нові знайомства, нові "стрибки" вперед у розвитку й у ставленні до життя, інакше починаю ставитися до себе і відкриваю нові обрії та мрії.
Тим, хто переживає втрату коханих і близьких на війні, я б обережно порадила: “Буде важко, але стане легше. Не закривайтеся в собі - вони воювали заради нашого життя…”
Тепер я знаю точно, вірно говорить Юля Дмитрова: "Нам разом святкувати перемогу!"
У нашій громаді створили групу для спілкування родин загиблих. За нашої ініціативи та за підтримки міського голови і спілки ветеранів провели святковий захід до Дня святого Миколая. Також вирішили перенести фото наших Героїв з Будинку культури на Меморіал Пам'яті. Завдяки "ТАПС" деякі родини отримали гуманітарну та психологічну допомогу.
Син продовжує захищати Україну, а донька бере участь у проєкті Міністерства Ветеранів та канадської школи Brookes Westshore.
У кожного свій фронт.
Коли ти розумієш, що незнайомі люди пам'ятають про твого воїна-захисника, стає легше дихати. Бо це справжня вдячність, яка дає розуміння, що чоловік загинув недарма.
