Ця історія про втрату сина, який став єдиною опорою для сім’ї, після смерті батька. Мати Тетяна Голубєва важко переживала втрату, відмовлялася сприймати нову реальність, не бачила сенсу життя.
“Рома вирішував багато проблем змалечку. Його батько був азербайджанцем, і, мабуть, це передається з генами. Для Роми мама - це святе, він дуже любив мене. Коли син пішов воювати, вся родина стала жити війною. Найважчим після загибелі Романа - була відмова сприймати реальність. Я могла годинами сидіти на кладовищі…”
Завдяки психологічній та соціальній підтримці “ТАПС”, Тетяна почала відвідувати заходи, що влаштовує фонд, разом зі своїми онуками. Спільні активності та підтримка однодумців допомагають родині повертатися до соціального життя та відновлюватись емоційно.
Мій син, Магамедов Роман Намікович, народився 2 лютого 1993 року в Дніпрі. У шість років пішов до 12-ї гімназії. Він був відповідальним, добрим і щирим хлопчиком. Коли Ромчику було 9 років, помер його батько, і він став опорою для мене та сестри.
Роман завжди намагався допомагати, ще з дитинства вирішував багато сімейних проблем. Його батько був азербайджанцем, і, мабуть, ця сила передалася йому з генами. Для Роми мама завжди була на першому місці.
З дитинства мріяв стати кухарем і навчався в 17-му ВПУ, щоб здійснити свою мрію.
Після закінчення училища в 17 років пішов працювати. За п'ять років пройшов шлях від звичайного кухаря до шеф-кухаря ресторану. Мав феноменальну пам'ять, придумав та втілив в життя десятки страв авторської кухні. Має двох синів, які хочуть продовжувати його шлях. На початку повномасштабного вторгнення вирішив добровольцем піти на фронт. У військоматі приховав свій фах, щоб бути на "0", а не на кухні. З відзнакою закінчив школу розвідників та служив у 30-ій бригаді. Роман був чудовою людиною, чесним та справедливим. На фронті отримав звання молодшого сержанта та керував відділенням завдяки своїй супер відповідальності.
Коли син пішов воювати, вся наша родина стала жити війною. Я не заперечувала його рішення, бо хотіла, щоб він знав, що ми завжди підтримаємо його і що в нього є надійний тил. На день народження друзі подарували мені каску для сина, і я розплакалася. Ромчик просив передати їм подяку, бо на початку війни було важко зі спорядженням.
Пізніше ми всі збирали гроші на авто і дрони. Робили окопні свічки, шукали волонтерів, ганяли машини та ремонтували їх. Ми відчували, що воюємо разом із нашим героєм.
Ще за життя Роман виніс з поля бою важко пораненого командира саперної роти. Він зупинив кровотечу, зафіксував перебиті ноги, а потім ніс хлопця майже 4 км під обстрілами до пункту евакуації. За цей вчинок був представлений до нагороди, але загинув сам.
Нагорода знайшла героя...
На День Незалежності нам вручили орден "За мужність" 3-го ступеня, медаль "За захист рідної Вітчизни", та медаль "Захиснику Вітчизни"(посмертно).
Мені б дуже хотілось, щоб люди не забували, якою ціною здобувалась Незалежність та Перемога.
Мабуть, найважчим після загибелі Романа було не сприйняття реальності. Мозок знав, що син загинув, а душа не хотіла з цим погоджуватися. Я могла годинами сидіти на кладовищі…
Моя донька Аня теж згадує постійно про Рому:
Мій брат був дуже добрим та щирим, ще - надзвичайною опорою родині, хоч і молодший за мене. З дитинства ми завжди були разом: ходили до школи, гуляли, у нас була одна компанія, їздили в табір, допомагали мамі. Навіть на свою першу роботу ми пішли разом. Всю чоловічу роботу брав на себе, у нього не дуже виходило, але молоток він нам не давав. Рома дуже любив моїх дітей і був кращим дядьком. Моя менша донечка посадила ялинку у нас на подвір'ї зі словами: "Я буду її поливати, а коли вона виросте до неба, Ромочка спуститься до нас з небес"...
Я дуже його люблю... Навіть знаючи, що його більше немає поруч, вірю, що він серед зірок, посміхається і завжди поруч. Кожній сестрі бажаю такого брата, кожній матері — такого сина. Про мого брата Романа мають пам'ятати всі. Він — справжній герой своєї країни!
Мені було дуже важко змиритися з втратою, але потім я потрапила до фонду "ТАПС". Я не пам'ятаю, як це сталося вперше, але з часом почала зустрічатися з психологами та спілкуватися з людьми, які пережили те саме. Це допомогло мені поступово повернутися до життя.
Зараз я піклуюсь про своїх онуків, дітей мого сина. Ми разом із ними ходимо на заходи фонду, часто їздимо на екскурсії та пікніки. І хоча іноді мені важко, я завжди відчуваю підтримку. Нам регулярно надсилають гуманітарну допомогу, канцтовари, смаколики.
Я знаю, як важко самому переживати втрату. Тому, коли вже у вашому житті сталося таке горе, звертайтесь до людей, які теж пережили втрату - це найкраща підтримка. В “ТАПС” ви знайдете все: і психологів, і допомогу, і спілкування і однодумців.
На згадку про мого сина ми посадили дерево, а його портрет розмістили на Алеї Пам’яті разом із побратимами. Це стало можливим завдяки підтримці "ТАПС". Тепер пам'ять про Романа живе не тільки в нашій родині, але й серед людей, які дізналися про його подвиг.
Ще за життя Романа я збирала і відправляла посилки на фронт: ми в'язали шкарпетки, пекли смаколики, робили браслети, лили свічки. Минув вже рік, як його нема, але наша родина продовжує збирати посилки для хлопців на фронті. Для нас Роман завжди залишиться найдобрішим і найвеселішим чоловіком, а наша допомога його побратимам — це те, що він сам би робив.
“В пам'ять про нашого Героя ми посадили дерево, його портрет розмістили разом з побратимами на Алеї. Наша родина збирає посилки на фронт захисникам. Для нас він залишиться в пам'яті, як найдобріший чоловік в житті. Його племінниця посадила теж дерево зі словами: "Я буду її поливати, а коли вона виросте до неба, Ромочка спуститься до нас з небес"...Ми всі дуже його любимо…”