Ілона та Тимофій Твердохліб

“Після його загибелі, здавалось життя втратило сенс, не дивлячись на те, що я була вагітна і мусила б думати про дитину…Фізично, моє тіло продовжувало за інерцією виконувати певні функції.  Але біль, розпач, нерозуміння, повна відмова прийняти ситуацію - це те, що доводилось проживати, здавалось, у щасливий період будь-якої жінки”. 

Мій наречений, майор Сергій Лобов, командир роти глибинної розвідки 74-го окремого розвідувального батальйону, народився 13 червня 1988 року в Харкові. Після школи вступив до Харківського інституту танкових військ, а з 2010 року служив у Збройних Силах України. Він був відданий присязі та завжди боровся за справедливість.

Майор Лобов завжди йшов попереду, і ніколи не перекладав свою роботу на інших, за це його і поважали. Майже всі гарячі точки 2014-2015 років він пройшов героїчно, без втрат особового складу. Його знання, розум і швидкі рішення допомагали знищувати ворогів на наших землях.

Він був справжнім героєм і героїчно загинув, виконуючи службовий  обов'язок на Донеччині. Сергій був відданим військовим, на стільки, що поїхав у той “останній виїзд”, хоча міг відмовитись, через плани перевестись до іншого підрозділу. Він поїхав, бо завжди казав: “Як я можу пацанів відправити самих?”

Загинув Сергій 18 червня 2016 року, за місяць до нашого весілля. На той момент я була вагітна нашим сином Тимофієм.

Після загибелі Сергія, життя взагалі втратило сенс, навіть попри те, що я була вагітна і мусила б думати про дитину… На мить здалось, що разом з Сергієм померла і я….. Але фізично моє тіло продовжувало за інерцією виконувати певні функції.  Біль, розпач, нерозуміння, повна відмова прийняття ситуації - це те, що доводилось проживати, здавалось, у щасливий період будь-якої жінки. 

Замість весільної фати довелось одягнути чорну хустку. 

Завжди не любила слова про те,  що треба лиш почекати, а час вилікує. 

Ні! Ні! І ще раз ні! Час не лікував і не вилікує ніколи! Це не так працює! Потім приходить усвідомлення та прийняття, що вже ніколи не буде "як раніше", бо, на жаль, тієї людини, яку я любила всім серцем, більше немає.

В моєму випадку, на світ мав з'явитися  наш син, і моїм завданням було виносити та народити його здоровим і ростити в любові. Хоч як би банально це не звучало, але я мусила бути сильною заради малюка. У мені з'явилася любов і за маму, і за тата одночасно, бо я хотіла, щоб син був щасливим. Це і було моїм сенсом кожен ранок піднімати себе з ліжка, як би гірко я не плакала вночі.

Я думала, що після народження Тимофія мені стане легше, бо фокус з болю від втрати зміститься на радість від його появи. Частково так і сталося. Але серце розривалося, коли я бачила щасливі сім'ї, де тато гуляє з візочком або грається з дитиною. Особливо важко було, коли маленький Тім дивився у вікно і питав про кожного чоловіка: "Це мій тато?"

Саме тоді я зрозуміла, що історій про космонавта чи моряка дальнього плавання не буде в нашій сімʼї. Я була максимально обережна та чесна з дитиною. На тому рівні, який міг сприйняти син, я розповідала йому про тата-супергероя, який рятував нашу країну, а також  мене і свого синочка. Так і зародилася між нами ця «казка», до якої з часом додавалися нові епізоди та уточнення. Зараз син, у свої майже 8 років, сприймає ситуацію, як вона є. Він з гордістю зберігає батькові нагороди, дуже важливі та цінні для нього.

Пам'ять про захисників України, яку ми зберігаємо — це усвідомлення тієї ціни, яку платить наша нація, наші діти, матері та жінки, що втрачають своїх рідних.

У пам'ять про коханого чоловіка та батька ми з сином відвідуємо “Алею пам'яті”, приносимо квіти й згадуємо історії про нього. Також переглядаємо фото. Тимофій завжди каже, що схожий на батька.

А ще я зберігаю одяг, в якому він був у день нашого знайомства 27 січня у 2015 році.  Чомусь мені так хочеться. Наче дрібниця, але той день був дуже особливим для мене.

Тим людям, хто переживає втрату, хочу порадити не закриватись в собі, не намагатись самотужки впоратись з болем. Бо мені теж здавалося, що мої проблеми нікому не потрібні  і ніхто мене не зрозуміє. Я думала, що можна самій "вилікувати душу", але це була хибна думка.

На самоті переживати втрату - жахливо.

Не потрібно соромитись або боятись просити про допомогу. 

На шляху переживання втрати спільнота “ТАПС” допомогла мені зрозуміти, що я не одна у своєму горі. Люди, які пройшли через те саме, повністю розуміють мої почуття і можуть підтримати. Згодом приходить розуміння, що ти не сам, підтримка важлива і допомагає  інколи вдало підібраними словами, діями та вчинками. Таке спілкування стало відправною точкою в «одужанні» та бажанні продовжити жити повноцінне життя.

“В пам'ять про коханого чоловіка та батька моя родина відвідує алею пам'яті Героїв України, приносимо квіти, згадуємо історії про нього, разом переглядаємо світлини Сергія. Я багато розповідаю про батька сину, який так і не побачив його після свого народження. Тимофій береже батькові нагороди й дуже пишається ним…”