Інна Та Ярослав Печериці

“Я хочу, щоб про моїх  рідних Героїв знали і пам’ятали, бо ці чоловіки не вагаючись стали на захист держави і віддали своє життя. Тому ми з сином відвідуємо заходи, які присвячені пам’яті загиблих, я розміщую на всіх сайтах інформацію про них, їхні фото є на  алеях пам’яті в Дніпрі і  Києві. А  восени, на їхню честь, висадимо дерева. Безмежна любов до них дає мені сили жити далі.  Я розповім про своїх Героїв всьому світу”.

Ця клята війна забрала у мене двох Коханих… Перший мій чоловік Юрій Печериця загинув у 2015 році, другий Олександр Тіхоміров - у  2022 році...

Юрій Печериця народився 13 травня 1978 року в селищі Машівка Полтавської обл. Був єдиним сином. Після середньої школи вступив до  Політехнічного технікуму і далі вчився у «Відкритому міжнародному університеті розвитку людини "Україна». В 2006 Юра переїхав у Дніпро і заснував підприємство з міжнародних перевезень. У  2007 році ми одружилися, а за два роки у нас народився довгоочікуваний хлопчик Ярослав.  

Мій перший чоловік був надійним, порядним і завжди приходив на допомогу. Активний та життєрадісний, він мотивував всіх навколо.

У червні 2014 року Юрій Печериця  пішов добровольцем в АТО. Він воював у Дебальцево, Вуглегірську, Луганську, Бахмуті. Він підтримував  вільну Україну, хотів, щоб діти зростали в державі, де кожен має свободу слова та вибору. 

Ризикуючи собою, Юра рятував побратимів. У ніч з 30 на 31 серпня 2015 року о 2-ій ночі під Горлівкою мій чоловік підірвався на фугасі під час виконання бойового завдання.

2 вересня 2016 року в Полтавській області у смт. Машівка у школі, де навчався Юра, було відкрито меморіальну дошку на його честь. Вулицю, де жив Юрій, а зараз живуть його батьки, було перейменовано на вул. Юрія Печериці. 

Мій другий чоловік Олександр Тіхоміров «Барс» народився та жив у місті Дніпрі, здобув вищу освіту та створив свій бізнес. Гідно пройшов  службу у складі підрозділу військ спеціального призначення і дав присягу на вірність народу України. Завжди був відповідальним. Завзятий борець  з «совком».

У 2014 році добровільно пішов на війну на сході України в складі 25-ї повітрянодесантної бригади,на посаді  командир розвідроти. Олександр пройшов найгарячіші точки: Авдіївка, Савур-Могила, Дебальцево. 

За визволення Слов'янська отримав Орден за Мужність. У 2017 році через бойову травму звільнився зі служби за станом здоров’я та повернувся до цивільного життя. Але у перший день повномасштабної війни пішов знов захищати Україну, хоча я дуже боялась за нього.

«Барс» отримав звання Старший лейтенант і очолив спецпідрозділ розвідки. Разом зі своїми побратимами вони були першими, хто визволяв Ізюм та на першому блокпосту встановили прапор України і взяли росіян в полон. Після успішного контрнаступу в Харківській області, його підрозділ знову перекинули в Донецьку область, де вони просувалися в напрямку Лиману…

Тіхоміров Олександр «Барс» загинув 29 вересня 2022 року під час виконання бойового завдання в Донецькій області поблизу с. Колодязі.

На його рахунку 14 військових нагород: серед яких почесний Орден Богдана Хмельницького III ступеня, але вже  посмертно.

Побратими пам'ятають його як надійного командира і друга.
 

Війна забрала у мене кохання, щастя, надію, захищеність, впевненість, радість... Ось так живеш, а потім, в одну мить втрачаєш все і ніби помираєш сама. Було  відчуття, що тебе поховали разом з ними.  Перестаєш відчувати, а потім настає важке осмислення… Коли ти розумієш, що це - не сон, і це дійсно сталося з тобою... 

Перші місяці існуєш, плачеш, ставиш одне питання «Чому?» Я не пам'ятаю, як пройшов рік після загибелі Юри, у мене не було ніякого бажання жити. 

Через деякий час я зрозуміла, що починаю щось відчувати до людини, яка мене підтримувала, і це був Олександр. Я закохалась сильно. Саша був схожим на  Юру,  я відчувала, що кохаю за двох. Вірила, що це щастя на все життя. Втім, доля завдала другого удару... Як я вижила після цього? Не знаю... 

Було все - антидепресанти, психологи, лікарня. Доля дала мені ще один шанс і право вибору. Коли мій син вдруге дізнався про втрату, він став біля мене на коліна й попросив: «Мамочко, живи заради мене… ти мені потрібна».

Коли Юра загинув, на його руці був годинник, подарований комбатом за порятунок побратимів з-під обстрілу. Його передали мені разом з речами, і я бережу його. Коли син підріс, я показала йому годинник і розказала, що це знак вдячності за врятовані життя.

Після загибелі Саші мені передали його речі, серед них була кепка з символом 25-ї бригади. Я зберігаю її разом з його фото та прапором, на якому побратими залишали побажання, коли Саша був живий. Я теж написала на прапорі побажання на його день народження. Також я бережу всі нагороди своїх героїв. У Юри 4 нагороди, у Саші - 14.

Я хочу, щоб про моїх  рідних Героїв знали і пам’ятали, бо ці чоловіки не вагаючись стали на захист держави і віддали своє життя.  Ми з сином відвідуємо заходи в пам’ять про загиблих, я розміщую в мережі інформацію про них, фото на всіх Алеях пам’яті. І Юра, і Саша були на бігбордах міста. Ім'ям Юри названа вулиця. Зараз я займаюся тим, щоб на честь Саші теж була вулиця. А  восени будемо висаджувати дерева за ініціативою  спільноти «Тапс». 

Що таке любити людей, яких немає? Це дякувати кожен день за те, що в моєму житті були такі чоловіки. Це нести пам'ять про них, адже вони гідні того. Така справжня любов дає сили жити далі.  Я розповім про своїх Героїв всьому світу.

Я пишаюся своїми чоловіками-воїнами бо вони пожертвували собою, зберігаючи життя іншим.

Так, Юра завжди допомагав усім, навіть незнайомим. Якщо він їхав по дорозі та бачив на узбіччі поламану машину, зупинявся і допомагав. На війні він робив так само. Коли наші бійці виходили з Дебальцевого, Юра на своєму БТР вивозив бійців і поранених під обстрілом. 

Саша, командир розвідроти, пережив жахи війни в 2014 році під час звільнення Слов'янська і боїв за Шахтарськ і Савур-Могилу, де його нагородили Орденом за Мужність. Командуючи спецпідрозділом розвідки Саша завжди ставив на перше місце збереження життя своїх підлеглих. Він ніколи не ховався за спинами, а навпаки був попереду. Загинув Саша, бо їхав в першій машині… Він ніколи не нахвалявся подвигами. Лише знаю, що одного разу Саша вивів всіх своїх бійців  з ворожої засідки живими. 

Я дуже вдячна  спільноті «ТАПС» за табори і за спільний дух.  Це допомагає психологічно стабілізуватись і знову спілкуватися з людьми. Завдяки «ТАПС» я знайшла подруг, які мене розуміють та можуть підтримати.

Мій син Ярослав був в таборі для дітей загиблих. Він приїхав звідти іншим.  Став більш відкритим, дружнім, уважним і почав більше спілкуватися з однолітками.  

Я вдячна “ТАПС”. Адже через наші втрати я відчувала, що недостатньо приділяю увагу дитині, а дуже хотілося мати теплі стосунки. 

Моя порада дівчатам, які переживають воєнну втрату - не закриватися в собі,  а спілкуватися з тими, хто також втратили коханих. Ми всі різні, але однаково зболені.  Ми намагаємось жити далі. Ми інколи розірвані на шматки, з порожніми очима. Але наші кохані воювали, щоб ми жили.  Тепер я впевнена, що життя після втрати є. Воно триває, просто ми інші…

"Горе не проходить, звикаєш до болю і вчишся з ним існувати.  Коли ти не одна, тобі простіше це прийняти. Кохання - найсильніша енергія. Ми - жінки воїнів та Героїв, повинні бути сильними, щоб кохані й в засвітах пишалися нами!"