Наталія Пилипенко

“Андрій був старшим медиком, виносив поранених з бою і рятував життя своїх побратимів. Але своє життя врятувати не зміг. Він віддав його за нас, за вільну Україну, за мир, маючи багато планів і мрій. Трагічна звістка сколихнула нашу сім’ю. Ми не готові були до таких змін. Страшенний біль, суцільна порожнеча… Нічого не хотілось, руки опускались”
 

Пережити страшну втрату Наталії допомагали близькі люди, друзі й діти, улюблена робота, потужну підтримку жінка отримала від роботи із психологами під час перебування у  таборі “Тапс”. 

Ділюсь з вами  історією людини, яка була, і назавжди залишиться для мене героєм. Це мій чоловік, Пилипенко Андрій Олександрович. Народився Андрій 29 квітня 1986 року у Дніпрі. Закінчив 101 школу у Краснопіллі, потім Монтажний технікум і пройшов строкову  службу  в армії. Наш шлюб був для мене найщасливішими роками в житті. Часто згадую наше знайомство й одруження, народження двох чудових дітей. Це було кохання з першого погляду. Здавалось, ніхто і ніщо не може розлучити нас, але війна вирішила інакше.

24 лютого 2022 рік. Дата, яка змінила життя кожного українця, і наше, зокрема. Повномасштабне вторгнення…Війна…Жах.

Андрій, як справжній чоловік, мужній, сміливий, відважний, не зміг сидіти вдома і чекати поки «руський мир» дійде до Дніпра. У травні він пішов захищати свою країну, родину, своїх дітей. І ось він уже в лавах військової частини А7284, боєць 3-ї роти 118 бригади ТРО.  

Це була перша лінія фронту і дуже важкі бої, де він втрачав друзів-побратимів…

Андрій ніколи не скаржився,  не говорив, що втомився, немає сил,  що йому важко. Навпаки, в кожній телефонній розмові підтримував і запевняв, що все буде добре. І ми йому вірили та з нетерпінням чекали вдома і молилися…

Він був старшим медиком, виносив поранених з бою і рятував життя своїх побратимів. Але своє життя врятувати не зміг. Він віддав його за нас, за вільну Україну, за мир, маючи багато планів і мрій.

Трагічна звістка сколихнула нашу сім’ю. Ми не готові були до таких змін. 

Як жити далі? Страшенний біль, суцільна порожнеча і неприйняття того, що ти залишилась одна в цьому світі… Нічого не хотілось, руки опускались…

Усвідомлення, що треба зібратись з силами і жити далі почало приходити місяці через три… Жити заради втілення наших спільних планів і мрій, заради майбутнього наших дітей, жити за себе і за нього… 

Пережити цю страшну втрату мені допомагають близькі люди, друзі та діти,  улюблена робота, реабілітація в таборі “Тапс” та літній відпочинок з цією командою. Від них мені прийшла неймовірна підтримка психологів та менторів.

В пам'ять про нашого  Героя ми живемо і втілюємо наші задуми. Донька хоче стати теж лікарем. Їздимо родиною на рибалку і там розповідаємо історії про нього. Я дуже люблю свого чоловіка, пишаюся ним, для мене він назавжди Герой. 

“В пам'ять про нашого  Героя ми живемо і втілюємо наші задуми. Донька хоче стати теж лікарем. Їздимо родиною на рибалку і там розповідаємо історії про нього. Я дуже люблю свого чоловіка, пишаюся ним, для мене він назавжди Герой”.