Історія Ірини Григор’євої про втрату сина, яку вона переживає ще й досі. Жінка знає, що сум може занурити її у глибокий відчай, тому вона обрала жити далі заради пам’яті про свого сина.
“Всередині я досі чекаю повернення своєї дитини з фронту. Мені здається, що син відчинить двері, зайде та обійме мене. Щодня я пригадую останні його слова: “Матусю, все буде добре””.
Пережити болючу втрату сина Ірині допомагали близькі люди та друзі. Також вона почала відвідувати заходи “Тапс” і групи підтримки за принципом “рівний рівному”. Ірина сумує за сином, однак впевнена, що закриватися та переживати втрату самотужки не варто.
Мій син - молодший сержант Гришин Єгор народився 4 березня 1991 року у Дніпрі. Закінчив середню школу № 89 у 2008 році. Того ж року поступив до Металургійної Академії, але після трьох років навчання зрозумів, що його покликання – захищати Батьківщину. Проте медична комісія виявила проблеми з серцем, що завадило Єгору здійснити мрію.
Потім син почав працювати водієм у будівельній компанії. Протягом усіх 8 років війни на Сході України Єгору було не спокійно. Він переживав, що через проблеми зі здоров'ям не міг захищати рідну землю.
Переламним моментом став перший день повномасштабного вторгнення російських військ в Україну. 24 лютого 2022 року, приховавши свій білий квиток, Єгор пішов добровольцем до територіальної оборони Дніпра у 128 бригаду.
А 19 жовтня 2023 року загинув мій Єгор і в один момент відбулася втрата усього, що мало сенс життя. Зникли мрії.
Так війна змінила життя всієї родини. Мати та батько втратили сина, сестра втратила молодшого люблячого брата. Для мене й досі важко це сприйняти. Я не живу. Я існую……
Всередині я досі чекаю повернення своєї дитини з фронту. Мені здається, що син відчинить двері, зайде та обійме мене. Щодня я пригадую останні його слова: «Матусю, все буде добре».
Першим важливим для мене кроком була поїздка в Київ до Михайлівського Собору, де вшановують пам'ять Героїв України, де ми з донькою прикріпили світлину Єгора.
20 лютого 2024 року в рідній школі мого сина відкрили меморіальну дошку. За підтримки “ТАПС” 13 квітня 2024 року на центральній алеї парку Лазаря Глоби відбулася висадка іменних дерев на честь загиблих захисників. На алеї пам’яті Героїв Небесної Сотні є фото мого сина, а в музеї 128 бригади ТРО в Дніпрі — його світлина на дошці пошани.
20 травня 2024 року, завдяки моїм друзям, на каналі 1+1 в програмі «Сніданок» під час хвилини мовчання вийшов сюжет про вшанування пам’яті Єгора. 29 серпня 2024 року, в день пам’яті загиблих захисників України, завдяки “ТАПС” були вивішені птахи на гілки іменних дерев на Алеї в саду Лазаря Глоби.
27 вересня 2024 року в молодіжному парку, завдяки Новокодацькій райраді, відбулося відкриття банерів, присвячених загиблим Героям, серед яких є і мій син Єгор.
На площі Єдності 1 жовтня 2024 року на Свято Покрови, у День Захисників, відбулося відкриття Алеї пам’яті загиблих Героїв, які добровільно пішли захищати нашу землю від російської агресії.
Після загибелі Єгора я спілкувалася з його побратимами, і вони розповіли, що він пішов не у своє чергування, щоб вивести їх з-під обстрілів. Бій тривав близько 4 годин, і хлопці змогли вистояти. Потім почалися мінометні обстріли, під час яких мій син отримав поранення, несумісне з життям.
Вони часто ходили на завдання, і бої тривали до 12 годин. Єгор також рятував тварин; одного разу привіз додому песика. У цивільному житті він був дуже м’яким, дружнім і спокійним, а побратими називали його «Цербер», що стало для мене несподіваним.
Мій син герой не тільки для нашої родини, але і для його побратимів. Єгор завжди допомагав людям, я дуже сумую за ним.
Як би не мої рідні та друзі, які підтримували мене з перших годин, як мені повідомили про загибель сина, не знаю, що б я робила. Саме вони порадили мені звернутися за допомогою до “ТАПС” та долучили мене до волонтерської діяльності. Завдяки цьому я досі тримаюсь. Та трохи допомагаю нашим хлопцям.
ТАПС – це потужна спільнота, яка об’єднує не тільки матусь, але і дітей та дружин, які переживають біль втрати. У фонді працюють дуже хороші психологи, які допомагають вийти з найважчого стану. Я вдячна за перші місяці підтримки, без їхньої допомоги було б неймовірно тяжко.Важливо не закриватися від світу та спілкування, коли втрачаєш близьку людину. Тут нас розуміють і готові завжди підтримати.
Я дуже сумую за своїм сином, адже практично сама його виховала. Розумію, що таким сумом можу себе загнати не туди, куди треба, тому я живу далі. А син завжди житиме у моєму серці, він - моя частинка. Я дуже вірю в нашу перемогу, заради якої мій Єгор поклав своє життя.
“”Мій син Герой не тільки для нашої родини, але і для його побратимів. Єгор завжди допомагав людям, я дуже сумую за ним і вірю в перемогу заради якої Єгор поклав своє життя. Він завжди буду жити у моєму серці, він - моя частинка”
