Наталія Пилипенко поділилася історією про свого чоловіка, який для неї назавжди залишиться Героєм. Звістка про загибель коханого принесла біль, порожнечу та нерозуміння, як продовжувати жити далі.
“Андрій був старшим медиком, виносив поранених з бою і рятував життя своїх побратимів. Але своє життя врятувати не зміг. Він віддав його за нас, за вільну Україну, за мир, маючи багато планів і мрій. Трагічна звістка сколихнула нашу сім’ю. Ми не готові були до таких змін. Страшенний біль, суцільна порожнеча… Нічого не хотілось, руки опускались”
Пережити страшну втрату Наталії допомагали близькі люди, друзі й діти, улюблена робота, потужну підтримку жінка отримала від роботи із психологами під час перебування у таборі “Тапс”.
Ділюсь з вами історією людини, яка була, і назавжди залишиться для мене героєм. Це мій чоловік, Пилипенко Андрій Олександрович. Народився Андрій 29 квітня 1986 року у Дніпрі. Закінчив 101 школу у Краснопіллі, потім Монтажний технікум і пройшов строкову службу в армії. Наш шлюб був для мене найщасливішими роками в житті. Часто згадую наше знайомство й одруження, народження двох чудових дітей. Це було кохання з першого погляду. Здавалось, ніхто і ніщо не може розлучити нас, але війна вирішила інакше.
24 лютого 2022 рік. Дата, яка змінила життя кожного українця, і наше, зокрема. Повномасштабне вторгнення…Війна…Жах.
Андрій, як справжній чоловік, мужній, сміливий, відважний, не зміг сидіти вдома і чекати поки «руський мир» дійде до Дніпра. У травні він пішов захищати свою країну, родину, своїх дітей. І ось він уже в лавах військової частини А7284, боєць 3-ї роти 118 бригади ТРО.
Це була перша лінія фронту і дуже важкі бої, де він втрачав друзів-побратимів…
Андрій ніколи не скаржився, не говорив, що втомився, немає сил, що йому важко. Навпаки, в кожній телефонній розмові підтримував і запевняв, що все буде добре. І ми йому вірили та з нетерпінням чекали вдома і молилися…
Він був старшим медиком, виносив поранених з бою і рятував життя своїх побратимів. Але своє життя врятувати не зміг. Він віддав його за нас, за вільну Україну, за мир, маючи багато планів і мрій.
Трагічна звістка сколихнула нашу сім’ю. Ми не готові були до таких змін.
Як жити далі? Страшенний біль, суцільна порожнеча і неприйняття того, що ти залишилась одна в цьому світі… Нічого не хотілось, руки опускались…
Усвідомлення, що треба зібратись з силами і жити далі почало приходити місяці через три… Жити заради втілення наших спільних планів і мрій, заради майбутнього наших дітей, жити за себе і за нього…
Пережити цю страшну втрату мені допомагають близькі люди, друзі та діти, улюблена робота, реабілітація в таборі “Тапс” та літній відпочинок з цією командою. Від них мені прийшла неймовірна підтримка психологів та менторів.
В пам'ять про нашого Героя ми живемо і втілюємо наші задуми. Донька хоче стати теж лікарем. Їздимо родиною на рибалку і там розповідаємо історії про нього. Я дуже люблю свого чоловіка, пишаюся ним, для мене він назавжди Герой.
“В пам'ять про нашого Героя ми живемо і втілюємо наші задуми. Донька хоче стати теж лікарем. Їздимо родиною на рибалку і там розповідаємо історії про нього. Я дуже люблю свого чоловіка, пишаюся ним, для мене він назавжди Герой”.
