Тетяна Панова втратила на війні свого коханого чоловіка Юрія Панова, з яким прожили 31 рік. Вони служили разом добровольцями. Мріяли разом повести онучку до школи. Після загибелі чоловіка Тетяна повернулася на службу. Однак багато подій та речей продовжують нагадувати про  її героя…

“Я б хотіла донести до кожної мами та дружини, що попри біль втрати коханої людини, у світі є добро. І Слава Богу, є люди, які нам його дають, допомагають і підтримують”

Тетяна приєдналася до спільноти “ТАПС”. Вона бере участь у заходах фонду, отримує підтримку від психологів та жінок, які також втратили своїх чоловіків. 
 

Мій чоловік Юрій Панов був дуже хорошою людиною. Ми прожили з ним 31 рік, виховали двох синів. Є онучка, Злата, яка ходить в перший клас. Ми мріяли разом повести її до школи.

Юра народився 30 червня 1973 року. Після школи вступив до професійно-технічного училища. Після закінчення працював  трактористом у колгоспі. Він був дуже відповідальним, за що отримував подяки й премії. Через деякий час став працювати автомеханіком на СТО. 

У 2015 році пішов захищати нашу Україну добровольцем в АТО. Після демобілізації у 2017 році Юра зайнявся фермерським господарством. До справи долучилися два сини, тому це стало нашою родинною справою. 

Коли почалася війна 24 лютого 2022 року ми разом з чоловіком мобілізувалися добровольцями та були зараховані до 54-ї бригади у Перший стрілецький батальйон. У червні 2022 вже були у зоні бойових дій. 

Для дітей це був сильний стрес, адже було важко прийняти, що батьки пішли на війну. Я працювала медсестрою понад 20 років, тож пішла як медик. Вся відповідальність за родину та справу лягла на плечі дітей. Це нас дуже зміцнило. Сини досі допомагають у бізнесі та волонтерять для ЗСУ. А потім сталося найгірше…

Наш батальйон знаходився біля міста Бахмут. Тоді почалися запеклі бої, і кожен десяток метрів міг переходити під контроль або російських окупантів або українських захисників кілька разів на день. Після артобстрілів було дуже багато поранених, тому треба було перевозити бійців якнайшвидше. 

Юра був на посаді заступника командира з технічного забезпечення. Вся техніка нашого підрозділу була в належному стані, а також доправлення дизельного пального та підвезення снарядів, вивіз поранених та загиблих бійців. Це було завданням мого чоловіка, яке він виконував бездоганно.

Кожного разу, коли хлопці опинялися в оточенні окупантів, він вивозив їх через мінні поля. Ризикував і вивозив загиблих навіть під обстрілами й у поганих погодних умовах. 

22 серпня 2022 року разом з командиром взводу Юра віз поранених і натрапив на протитанкову міну. Троє вижили, а мій чоловік та командир отримали дуже страшні травми. 

22 серпня 2022 року загинув мій коханий…

Для моєї родини та побратимів Юра назавжди в пам'яті герой. Він віддав своє життя і врятував інших. 

Мені дали 10 днів відпустки на поховання чоловіка. Ховали ми його у зачиненій труні. А далі я знову повернулася на службу. Щодня я бачила наших побратимів і виконувала свою роботу. Втім, постійно чекала, що мій Юрчик знову привезе поранених на своїй машині.  Але на його машині їздили інші, виконуючи також свою роботу. 

Щонеділі я їжджу до церкви, замовляю службу та ставлю свічку, а потім їду на цвинтар, на Алею Слави з квітами та солодощами.  Кожного дня все нагадує про нього в нашому будинку, який ми будували та облаштовували разом. 

Юрчик був нагороджений “Орденом за мужність” ІІІ ступеню (посмертно), медалями за Взірцевість І та ІІ ступенів, за участь в АТО дві медалі: “Захисник Вітчизни” та за визволення с. Піски “Сталева фортеця”. Нагороджений двома грамотами від Президента України.  Все це зберігається для нашої родини: онуків та праонуків. 

Це дуже дороге нам, бо насправді є предметом гордості та прикладом мужності.

Коли я вперше почула про спільноту “ТАПС”, не одразу зрозуміла, як вони можуть мені допомогти. Та згодом відчула цю підтримку: продуктові набори, виїзди на лавандові поля, фотосесії, пікніки, екскурсії до коней, йога, розмови з психологами та арт-терапія. Усе це підсилює й налаштовує на позитив. Тут я відчуваю, що ми не самі, що є люди, які розуміють наш біль і готові допомогти.

Після таких зустрічей ми повертаємось додому усміхненими та наповненими. І кожний, хто є у спільноті, знайшов тут не лише підтримку, а й сили рухатись далі.

Я не є вдова, я дружина героя. Вірю у нашу Перемогу й у кожного бійця. Я б хотіла донести до кожної мами та дружини те, що попри біль від втрати коханої людини, у світі є добро. І Слава Богу, є люди, які нам його дають, допомагають і підтримують. Вони можуть і плакати, і радіти життю разом з нами.