Євгенія Пузикова втратила на війні чоловіка і сина. Ця історія про те, як попри подвійний біль втрати можна знайти сили жити та допомагати іншим переживати подібне, вірити, а ще поставити за мету здійснити мрію загиблого сина.
“Війна змінила двічі життя всіє родини. Діти втратили батька, я - чоловіка, батьки - свого сина… Однак, якщо жити з цим болем довго, то можна загнати себе туди, звідки не повертаються. А я хочу йти далі, допомагати нашим хлопцям, бо вони теж чиїсь діти. Та завдяки їм у нас є найцінніше — наші життя”
Двічі пройшовши через випробування, Євгенія знайшла сили допомагати іншим як фасилітаторка за принципом "рівний-рівному". На цьому шляху їй допомагали психологи фонду “ТАПС” та спільнота таких же мам, дружин і дітей, заради яких варто жити далі.
З 2004 року проходив строкову службу та підписав контракт із ЗСУ. У 2008-2009 роках був у складі миротворчого контингенту в Косово, де отримав наскрізне та численні осколкові поранення, які не можна було видалити. Ці травми його загартували.
У 2013 році він звільнився з ЗСУ і підписав контракт з МНС, де служив до 2016 року.
У 2019 році, спостерігаючи за подіями на Сході, знов підписав контракт із ЗСУ і почав воювати в складі 53 ОМБр ( 24 батальйон). На жаль, цей контракт став для нього останнім. Загинув Олександр із позивним “Араб” під містом Шуми Донецької області 24 травня 2019 року.
Після загибелі чоловіка його побратими розповіли, що завдячують йому життям, тож він герой не тільки для нас, а й для них. Коли почався мінометний обстріл, він усіх загнав в укриття, а сам потягнувся до військового телефона, тоді й отримав смертельне осколкове поранення прямо в серце.
На згадку в мене є наш молодший син, який дуже схожий на тата — і зовні, і характером, і поведінкою. В кімнаті Андрія на стіні висить прапор із зображенням нашого героя. Син дуже пишається своїм татом. На Червоному Камені, на Алеї Героїв біля магазину «Варус», ми з Андрієм посадили дерево пам’яті нашому Захиснику Олександру Пузикову, який першим загинув у 2019 році.
У Дніпрі на Алеї пам’яті Героїв Небесної Сотні та загиблих воїнів АТО є фото нашого тата і чоловіка. Ми ходимо туди, бо їздити на могилу в Нікополь неможливо — рашисти щодня його обстрілюють.
Війна змінила життя всіє родини. Діти втратили батька, я - чоловіка, батьки - свого сина …
Мені досі це важко промовляти.
А тоді я поринула в роботу. Я також військовослужбовиця і в мене були відрядження на схід.
Андрій - молодший син, втрату батька став заїдати.
Старший син Олексій закрився в собі, але при нагоді, з друзями, постійно їздив до Нікополя на могилу, до тата. Коли почалося повномасштабне вторгнення, син без вагань вирішив йти до війська.
Мій старший син - Олексій Свиридонов народився 20 червня 2001 року у м. Дніпро. Хлопець був обдарованою дитиною. З дев’яти місяців почав говорити та ходити, у рік співав пісні, а в чотири роки вже читав книжки.
У 2016 році він закінчив школу і вступив до коледжу ракетно-космічного машинобудування Дніпровського національного університету. За свою кмітливість та знання став улюбленцем викладачів. Закінчив коледж успішно і мріяв побувати у Великій Британії. Ця мрія здійснилась під час підготовки до лав ЗСУ в 2023 році.
Олексій захоплювався музикою, мав гурт з хлопцями, писав вірші та пісні, на які створював музику. Великим його хобі були татуювання. Спочатку він робив їх собі, а потім — друзям і побратимам під час служби. У нього це виходило дуже гарно.
Олексій підписав контракт із 24 ОМБр імені короля Данила та служив у 1 механізованому батальйоні окремого взводу розвідки.
Молоді хлопці 18-23 років першими взялися за визволення Торецьких териконів. Одне з перших завдань було яскравим — вони зняли прапор рашистів із териконів і дуже цим пишалися. Хлопці разом ходили на завдання й виконували їх успішно, так вони згадують.
Але 31 жовтня 2023 року стало останнім завданням для мого сина, мого «Мейдена». Позивний «Мейден» він отримав ще в цивільному житті за татуювання «Made in Ukraine» на потилиці.
Олексій загинув, рятуючи побратима “Локі”. Хлопець вижив, хоч і втратив праву руку й ногу. Проте “Локі” вдячний моєму синові за життя. Ми підтримуємо зв’язок з побратимами сина, і вони приїжджають до нас. Це дуже важливо для нашої родини.
Для молодшого Андрія втрата брата була важкою, бо старший Олексій йому замінив батька, в них були дуже теплі та довірливі стосунки.
Мені як матері, яка народила і виховувала свого первістка, дуже важко переносити свій біль. В пам’ять про свого старшого сина маю на меті здійснити його мрію - відкрити салон татуювання.
“ТАПС” — це потужна спільнота, яка об’єднує не лише дружин і матерів, а й дітей, які переживають біль втрати. У “ТАПС” працюють чудові психологи, які допомагають виходити з важких станів і сприяють спілкуванню між родинами.
Наші психологи підготували деяких мам до самостійного ведення груп «рівний-рівному», що надихає особисто мене допомагати іншим, адже я сама пройшла непростий шлях втрат. Я знайшла теплу підтримку в “ТАПС” серед жінок, які пережили те ж саме. Ми багато спілкуємося, підтримуємо одна одну і допомагаємо нашим хлопцям, а психологи нас супроводжують. Це спілкування допомагає нам виринати з прірви смутку і рухатися вперед до життя з мріями і цілями.
Якщо жити з болем від втрати довго, то можна сумом загнати себе туди, звідки не повертаються. А я хочу йти далі, допомагати нашим хлопцям, бо вони теж чиїсь діти. Завдяки їм в нас є наші життя.
Втратою, життя не закінчується, хоча раніше мені було важко в це повірити. За турботу і розуміння я завжди дякую команді “ТАПС”. Вони справді нас розуміють.
