Вашій увазі Інтерв’ю з керівницею БО БФ ТАПС, Юлією Дмитровою.
Ми - різнопланові у нашій діяльності, у нас немає шаблону, за яким працюють багато організацій «отримати кошти - купити - віддати - сфотографувати» або виключно психологічна підтримка. Ми заохочуємо родини до спільної роботи, формуємо з наших дітей своєрідний підрозділ лідерів думки, майбутніх громадських діячів та менторами. Ми раді, коли мами або батьки пропонують взяти на себе проведення якихось зустрічей чи майстер-класів. Створюємо атмосферу натхнення, своєрідний оазис, в якому люди хочуть жити далі і шукати різні заняття, придумувати події або прагнуть вчитися чомусь новому. Це називається мислити «поза межами». З 2018 го було багато організацій, які намагалися займатися родинами полеглих Захисників, але вже закрилися. Бо у цій сфері не вийде просто попрощатися з військовим і віддати гуманітарну допомогу. У нас, крім базового, присутній інший вид допомоги, а саме - залучення до взаємодії з тими, хто має ідентичний досвід проживання «воєнної втрати». Для довготривалості такої роботи треба чітка стратегія на рік-два. В нас вона є, і ми постійно вдосконалюємо свої знання і проекти.
1) Розкажи про свій шлях волонтерства і той вирішальний момент, коли ти зосередилася саме на темі допомоги родинам полеглих Героїв?
Для мене все почалося навесні 2014 го року, коли до нас масово почали їхати вагітні жінки ВПО зі Сходу, які народжували у місцевих пологових будинках (Дніпро) і у них не було нічого - ані речей, ані продуктів. Згодом переключилася на військове волонтерство, влітку цього ж року, коли в Дніпровські лікарні почали евакуйовувати перших поранених захисників з Зеленопілля. Звісно, ми подружилися з багатьма військовими, адже багато їздили в зону АТО (тоді ще так називали воєнні дії на Сході), а згодом - з їх родинами, дружинами, батьками та дітьми. Родини нам довіряли і завжди передавали посилки для своїх військових. І коли ми зіштовхнулися з першими втратами в батальйонах, які ми забезпечували (20 БТРО та інші), це було неймовірно важко і боляче, але хто, як не ті, кому довіряли близькі бійців, могли повідомити про загибель рідних і бути поруч від моменту, коли ми повідомляли про важку новину до завершальних ритуалів поховання, а вже надалі я продовжувала спілкування майже у якості психолога. Саме цьому я і присвятила своє життя, впродовж 10 років працюючи в такій непростій темі. Для когось я стала другом, для когось - майже частиною родини. Це велика довіра і велика відповідальність ставати опорою тим, хто втратив найдорожчих.
Направду, десять років для мене і моєї родини - це як один великий довготривалий день, який ніяк не закінчується. Відверто кажучи, я вже і не пам’ятаю, як можна жити інакше тим, звичайним життям, яке було раніше, щоб не переживати щодня за своїх трьох дітей і їх майбутнє. Взагалі, важко уявити, як в цей час можна жити без переживань про завтрашній день або про сьогоднішній вечір, коли ми знову і знову чуємо про ракетоносії у повітряному просторі і про чергові вибухи практично у будь-якій частині країни. Складно будувати якісь плани, і нам доводиться жити тут і зараз. Якщо до повномасштабного ми ще жили мріями про швидку перемогу, виникає думка, що треба було або швидше втілювати плани або - змінювати країну. Втім, я цього вибору зробити не могла і не зможу, як і мій чоловік, бо багато людей, які відчули страх і розгубленість 24 лютого, розраховують саме на мою підтримку. Я хотіла і хочу повернути нормальне життя в нашій країні, незалежній країні, без війни. Моя мрія торувати цей шлях і побачити на власні очі, як українські діти продовжують бути українцями на своїй землі, наповнюючи своє життя новими сенсами, будуючи те суспільство, про яке ми всі мріємо. Тому завдання першочергове усіх дорослих українців - це перемогти ворога і подарувати наступному поколінню життя без війни, без нових втрат…
2) В 22 му ти і твоя команда зробили неймовірний проект, який був не просто необхідним, а унікальним - штаб, який налічував понад тисячу волонтерів. Чому КШВД (Координаційний штаб волонтерів Дніпра) скінчився?
На ранок 24 го лютого ми почали робити те, що вміли вже майже 9 років, але в більших масштабах. Особисто я навчилася об’єднувати людей навколо себе. Та й люди, які йшли волонтерським шляхом з 14 го, теж добре змогли підтримати цю ініціативу і почали по різних напрямках самообєднуватися, коли таке жахливе лихо прийшло. Це було необхідно, по-перше, щоб якось приборкати страх і дати собі раду, по-друге, розуміння, що перемога в цій війні є нашим останнім шансом на становлення як нації, неабияк надихнуло. Гуртом і батька легше бити - є таке прислів’я. В даному випадку - це сусід, підступний і жорстокий. В той день за кілька годин ми зробили щось надзвичайне, масштабне, унікальне…Я досі дивуюся. У мене не було жодних сумнівів, що це явище вийде «штабом штабів». Ми зібрали 1600 волонтерів, які практично півтора роки як бджілки працювали: вантажили гуманітарку з потягів і фур, готували десятки тисяч порцій на фронт, пакували корм для тварин, евакуювали людей з гарячих точок, зустрічали і розселяли сотні родин. На сьогодні, Координаційний штаб волонтерів Дніпра або скорочено «КШВД» скінчився в тому вигляді, яким він був. І це абсолютно природний процес, бо люди не можуть більше зазначеного часу постійно знаходитися разом і робити одну і ту саму справу. Все змінюється і потреби також. Хтось виростає до створення своїх організацій або спільнот, хтось - формує свої підрозділи по напрямках, або за станом здоров’я не зміг далі волонтерити. Напрямків, які виділилися в окремі об’єднання, багато: виробництво фронтових душів або пальників, плетіння маскувальних сіток, медичний напрямок, допомога ВПО, евакуйованим тваринам, хтось покинув країну, деякі покинули волонтерство і пішли в ЗСУ. Ми повернулися до наших початкових пріорітетів - опора та підтримка родинам полеглих Захисників, і почали розвивати проекти, які ми ініціювали ще з 2018 го року, коли вперше зустрілися з засновницею міжнародної організації TAPS USA, Бонні Керролл. Це - форуми, табори, групи підтримки, тренінги тощо.
4) Як США спливає на роботу філіалу, розкажи про партнерів, амбасадорів та спонсорів? В умовах триваючої війни на благодійність все важче шукати гроші, як фонд це робить?
95 відсотків будь-якої підтримки йде до нас від США, які підтримують нас не тільки фінансово, але і консультаціями, порадами, особистими візитами до нас. І, я дуже вірю в те, що поки йде війна, вони залишаться поруч з нами. Щодо інших фінансів, то дуже активно, попри важкі часи, нам допомогають представники українського бізнесу, відомі бренди і корпорації, які допомагають подарунками на знакові свята або підтримують наші заходи для родин.
Левова частка, звісно, грантові проекти, гроші на які ми отримуємо з інших країн. За кілька років ми вже створили ефективну грантову історію, і нам довіряють.Наші амбасадори - дві ключових людини, які дуже вмотивовані, а своїм прикладом можуть заохотити наших дітей і дорослих до нових досягнень, адже ведуть дуже активний спосіб життя і постійно щось придумують і втілюють. Перший - відомий ресторатор Олександр Варава, друга - молода альпіністка і дизайнерка, які нас підтримують і дають широкий розголос по своїм колам спілкування про наші завдання і виклики, вміючи пояснити те, як насправді важливо піклуватися про людей, що переживають воєнну втрату.
5) Розкажи про команду, про зміни у колективі. Кажуть, що для ефективного досягнення цілей, команда має оновлюватися кожні три роки, бо одні люди втомлюються, інші бачать нові вектори розвитку, хтось відчуває себе недооціненим?
Зміна команди і частково керівництва - це теж природний процес, який потрібен будь-якій великій компанії, коли мова йде про покращення результатів і ініцювання нових проектів. Процес переходу зі стану «волонтер» у статус постійний і відповідальний учасник команди - це не проста задача. І це не секрет, що волонтерство, яким би складним воно не було, можна припинити, зняти з себе відповідальність, бо немає часу, бажання і ресурсу далі працювати. Тому, як керівниця фонду, я запропонувала взяти певних людей на напрямки і відповідати за їх реалізацію, бо хочу бачити результати в певні терміни. Тож, хтось взяв свою зону роботи під контроль і зміг вже показати результати, навіть не маючи певного досвіду, деяким важко, і вони не можуть впоратися, а деякі вважають, що вони вже досгяли вищого рівня професіоналізму, але при цьому не робили свою роботу. Тому, хтось пішов, хтось новий прийшов в команду. Нові люди, що горять ідеями, це теж цікаво, адже вони можуть внести нові пропозиції і точки зору, нові шляхи для втілення стратегії фонду. І не варто забувати, що ми працюємо з дуже вразливою категорією і темою, тому команда має насамперед між собою формувати лояльні, теплі та допомагаючі стосунки. І навіть попри здорову конкуренцію, конфлікти, які накоплюються, мають бути пропрацьовані. У нас для цього є внутрішні тренінги і свої психологи, щоб не настало вигорання. У сфері благодійності в Україні існує велика конкуренція, і моє завдання - підготовка таких кадрів, які вміють правильно працювати з темою воєнної втрати, щоб родини зверталися саме до нас, як до фахівців вищого рівня, отримуючи підтримку і допомогу.
Важливо сказати, що в 23 му було створено дуже багато фондів та громадських організацій, які на гарячій хвилі почали працювати з темою війни, але війна - це не хайп і тренд, війна - це жах і постійна травматизація, як для військових і їх родин, так і для цивільни, а для того, щоб такими темами не маніпулювати, треба постійно вчитися і вдосконалювати знання у сфері психологіі, командоутворення, менджменту і комунікацій, вміти правильно розмовляти з людьми, які воюють або, які вже втратили близьких. І це робота на роки.
У нас вже є досвід, але ніхто не знає, які ще страшні речі нам зустрінуться впродовж певного часу. Один з сотень прикладів - вибух на Перемозі у нашому рідному Дніпрі у січні 2023 го, був страшним. Ракета влучила у багатоповерхівку, де також жив наш волонтер. І хоч тоді штаб намагався сам вижити в умовах блекаутів, ресурсів і часу майже не було, ми першими туди приїхали і як волонтери з продуктами і напоями, і як психологічний намет. Нам як раз тоді привезли мобільні пересувні офіси, в яких можна працювати, коли нема світлу та опалення. Все було зроблене за лічені години, а може - і хвилини. І це - наслідок злагодженої попередньої роботи команди, коли ми за годину могли зібрати фуру гуманітарки в лікарню іншого міста, яке потрапило під обстріл чи удар. Для мене команда - це друга родина, і якщо хтось вирішив піти, я ставлюся до цього нормально: хтось хоче йти у вільне плавання, значить, треба відпускати, а хтось, навпаки, хоче залишатися. Головне, не замовчувати проблеми чи бажання.
6) Фонд вже має свій дім офіційно, а Бонні Керролл (президентка та засновниця TAPS USA) за рік вже вдруге приїде?
Свій дім у фонда - це велика гордість команди. Бо в нас повірили і нам виділили кошти на придбання дому «Тапс». Ми називаємо його офісом стійкості і власним домом, бо для родин він стає саме таким місцем, де можна знайти підтримку в час, коли власний дом порожній через втрату близьких.
Також він стане тренінговим центром, в роботу якого ми плануємо залучати інші організації, які займаються цією ж тематикою, тут створюється і спортивна зала, і кабінет психолога, і локація для зустрічей молоді, і зала для культурних заходів. Бонні Керролл - це набагато більше, ніж просто засновниця ТАПС у США, куди входять 53 країни. Для нас вона друг і частина нашої спільноти, яка намагається піклуватися про нас і наші родини не менше, ніж ми самі. Вона хоче і буде приїжджати в Україну тоді, коли у неї буде вільний час. ЇЇ слова і присутність на заходах дуже позитивно впливають на родини. У нас на сайті незабаром з’явиться є велике відеінтерв’ю, в якому вона докладно розповідає, як і чому вона може і хоче підтримувати діяльність «Тапс» в Україні. Вона - неймовірна і показує діями, до якого світла йти в найтемніші часи.
7) Розкажи про міжнародне партнерство і перспективи БФ «Тапс» на наступні роки?
Зараз не можна багато планувати, адже йде війна. Але, на мою думку, міжнародне партнерство не тільки для нашого фонду, але взагалі для нашої країни в склавшихся умовах, коли бюджет держави скерований на військову підтримку, а бізнес в середині країни знаходиться в стані кризи, є найперпективнішим зараз. Це стосується будь-якої сфери: культура та соціальні інціативи, медична підтримка, сфера освіти та втілення громадських інціатив. Отже, це наразі єдине можливе і успішне партнерство, яке може доволі інтенсивно і довготривало підтримувати неприбутковий сектор. І далі рівень внесків у проект залежить від якості наших інціатив, що ми їх реалізовуємо не перший рік. Чим ґрунтовніше буде проект, тим більше нас будуть підтримувати. І мені, як людині, що багато років підтримує зв’язки з США, набагато легше продовжувати відносини з міжнародними компаніям, які довіряють нам, а ми можемо поділитися нашим досвідом реалізації якісних проектів в умовах війни, які можуть бути корисними у країнах, де теж точаться війни або відбуваються воєнні конфлікти. Наша сфера - це бути опорою жінкам-вдовам та їх дітям, матерям та батькам, які вже не побачать дітей, що загинули на війні. І цей досвід завжди потрібний там, де відбуваються злочини проти демократії, і де відбувається геноцид.
8) Які досягнення ти вважаєш важливими і чого ще не вистачає фонду?
Не вистачає зрілості, бо ми не були готові до таких жорстоких подій. Цю незрілість також можна виправдати тривалою втомою і вигоранням, бо люди перевтомлюються і не завжди можуть або хочуть виконувати свої завдання, делегувати їх іншим, просити допомоги у колег. Не вистачає професіоналізму в певних питаннях, тому ми постійно вчимося. Найбільше досягнення - це знайти в Україні однодумців в різних регіонах і поєднати зусилля, адже функціонуючи тільки в Дніпрі, ми не охопимо інші регіони та міста. Нам треба залучати громадьскі організації та фонди, які теж опікуютться родинами, і дуже будемо раді з ними зустрічатися і працювати, ділячись досвідом.
9) Що таке спільнота ТАПС? Що тебе мотивує і як ти мотивуєш команду? Це дуже особлива робота з людьми, які працюють з вразливою категорією.
Спільнота «Тапс» - це своєрідна філософія, у якій наші співробітники та волонтери інакше сприймають родини полеглих і роботу з ними. У нас під час заходів родини дуже часто власноруч пропонують свою допомогу або підтримку іншим, готові ділитися знаннями і підтримувати таких, як вони.
Щоб мотивувати команду, я маю завжди розуміти, які бажання або мрії у людей, що вони хочуть. Тому важливо робити цікаві проекти і залучати всіх у них, де кожен учасник може себе там показати. Також я приділяю увагу бажанню команди вчитися у свої сфері - це психологія, і медицина, спорт, менторство, комунікації. Хоч це дороговартісні інколи завдання, але вкладаючись у рівень розвитку команди, фонд створює всім рівні умови і можливість досягнення своїх цілей. Ще у нас є дні розвантаження або релакс-дні - це коли ми разом проводимо час, граємо у щось, ходимо в кіно або на концерти, робимо пікніки. Це називається у світі «work-life balance», а у нас «щоб не поїхав дах».
10) Чим фонд «Тапс» дійсно унікальний поміж інших в Україні?
Ми - різнопланові у нашій діяльності, у нас немає шаблону, за яким працюють багато організацій «отримати кошти - купити - віддати - сфотографувати» або виключно психологічна підтримка. Ми заохочуємо родини до спільної роботи, формуємо з наших дітей своєрідний підрозділ лідерів думки, майбутніх громадських діячів та менторів. Дуже радісно, коли мами або батьки пропонують взяти на себе проведення якихось зустрічей чи майстер-класів. Ми тут створюємо атмосферу натхнення, своєрідний оазис, в якому люди хочуть жити далі і шукати різні заняття, придумувати події або прагнуть вчитися чомусь новому. Це називається мислити «поза межами». З 2018 го було багато організацій, які намагалися займатися родинами полеглих Захисників, але вже закрилися. Бо у цій сфері не вийде просто попрощатися з військовим і віддати гуманітарну допомогу. У нас, крім базового, присутній інший вид допомоги, а саме - залучення до взаємодії з тими, хто має ідентичний досвід проживання «воєнної втрати». Для довготривалості такої роботи треба чітка стратегія на рік-два. В нас вона є, і ми постійно вдосконалюємо свої знання і проекти.
Але на практиці, безумовно, теж інколи буває дуже важко, коли мама або дружина закриті у своїх стінах, або дитина не може і не хоче взагалі дивитися на маму і на своїх друзів…І от наша унікальність - це розкрити людину або дитину, привести до нас в спільноту, зробити чай, поговорити або помовчати, а потім сказати «ти тут не одна або не один, нам теж погано, але разом ми будемо любити, згадувати і пишатися нашими полеглими Героями, адже вони воювали за наше з тобою життя».
І насамкінець, наші проекти, особливо табори на Прикарпатті - це унікальне явище, під час яких ми через розваги, гуртки, кола пам’яті, різноманітний відпочинок, пропрацьовуємо втрату, виносимо її на поверхню і змінюємо точку зору про неї у родин.
На жаль, війна в Україні, яка вже 10 років йде, не закінчиться завтра, і нашому фонду треба дуже добре озброїтися знаннями і досвідом.
