«Війна вплинула на всіх і змінила нас. Наступне покоління ми також маємо виховувати з огляду на пережитий українцями досвід»

(Світлана Тімофєєва, провідна психологиня БО БФ «Тапс»)

Це абсолютно правильна позиція  в умовах війни і після неї - змінитися в першу чергу мають цивільні, ті, хто тут залишився. Ми навіть дітей маємо інакше виховувати, враховуючи те, що війна триває вже 10 років. Вона, очевидно, вплинула на всіх і змінила нас.  Наступне покоління також маємо виховувати з огляду на пережитий українцями досвід. Тому важливо створювати менторську підтримку для тих, хто втратив близьких на війні, а також - розробити за участю військових спеціальні програми патріотичного виховання для молоді, яка має з повагою і вдячністю ставитися до ветеранів, які захищали наші життя, - Світлана Тімофєєва, провідна психологиня БО БФ «Тапс».

Коли і як для тебе почалася війна? 

Для мене війна почалася ще в 2014 му році, коли ми в Дніпрі почали приймати та допомагати першим переселенцям, які рятувалися від війни на Донбасі. Для нас це був перший серйозний виклик, адже в Україні, з моменту здобуття Незалежності, ще не стикалися з наслідками війни і її впливу на психологічний стан людини.

З часу повномасштабного вторгнення я обрала напрямок роботи з військовими.  На початку березня ми з командою психологів, пішли волонтерити по лікарнях, працювали з військовими, а потім і з цивільними та ВПО, дорослим та дітьми. Ми бачили постраждалих від війни, тому почали працювати з усіма, хто потребував психологічної підтримки. Реалії війни познайомили нас з родинам полеглих військових. Тому, цей напрямок я обрала у пріорітетний  - військові, родини діючих та полеглих військових. Це мій вклад у нашу Перемогу. І я сподіваюся, що моя робота з ними полегшує їх стан.

Розкажи про свій шлях психотерапевта: чому обрала цю професію?

Перша моя освіта - економічна. Так сталося, що я дуже багато працювала з різними людьми і відчувала, що мені не вистачає певних знань і розуміння їх поведінки. 

Тож, пов’язати з психологією своє життя -  це для мене виважений крок, який суттєво вплинув на всі мої подальші шляхи розвитку. До цього моменту я багато цікавилася психологією людини та соціальною психологією. Спостерігала за поведінкою людей, особливостями зовнішності, характеру. Мені було цікаво, чому люди схожі між собою або відрізняються один від одного.

Певний час я працювала організатором психологічних навчальних заходів та тренінгів. А згодом отримала фах психолога, тренера, потім психотерапевта. В планах є, звичайно, продовжити працювати, вдосконалювати знання та досвід в обраному напрямку, написати докторську дисертацію, адже існує багато аспектів психотерапії, які варто поглиблювати для практики. Я вивчаю різні психологічні напрямки, оскільки вважаю, що однієї методики замало, щоб допомогти людині розібратися в собі. Моя мета -  допомагати та вчити дітей та підлітків, як жити без дорослих; вчити дорослих, як спілкуватися з дітьми; допомагати дорослим розбиратися зі своїми проблемами. Творити соціальне середовище, в якому хочеться жити та розвиватися. 

Чим для тебе став БФ «ТАПС», як познайомилася і стала частиною команди?

В фонд «ТАПС» я потрапила на початку війни. Брала участь у багатьох заходах, а пізніше - наша команда поїхала в табір для дружин полеглих військових. Наразі ми продовжуємо проводити консультації і групову терапію з родинами. Для мене «Тапс» став родиною, навіть коли ми всі знаходимося в різних містах, ми все одно відчуваємо єднання, бо робимо єдину справу. А для спільного діла, в яке ти віриш, не існує кордонів або меж.

Які у тебе цілі та очікування від роботи з БФ "ТАПС"? Які проєкти ти вже реалізувала і які плануєш втілити разом з командою?

Мої цілі - це надавати допомогу і далі, як індивідувально, так і колективно. Я намагаюся допомогти людям впоратися зі своїми непростими станами, підвищувати стресостійкість, виховувати своїх діточок та продовжувати жити далі. Це дуже важливо - вміти жити далі попри травми і  горе, які несе війна. Дуже хочу, щоб проекти розвивалися і розширювалися, бо вже зараз є чітке розуміння, що військові повернуться додому і важливо їм допомогти інтегруватися в цивільному житті, зрозуміти себе, а ми, заради кого вони пережили жахи війни, маємо під них підлаштуватися, створити сприятливий соціальний простір. 

Кожен з нас має зрозуміти це і щось зробити, щоб разом з військовими продовжувати жити разом. Це абсолютно правильна позиція  в умовах війни і після неї - змінитися в першу чергу мають цивільні, ті, хто тут залишився. Ми навіть дітей маємо інакше виховувати, враховуючи те, що війна вже йде 10 років. І вона вочевидь, вплинула і змінила всіх нас.  Наступне покоління також маємо виховувати з огляду на пережитий українцями досвід. Тому важливо створювати менторську підтримку для тих, хто втратив близьких на війні, а також - розробити за участю військових спеціальні програми патріотичного виховання для молоді, яка має з повагою і вдячністю ставитися до тих, хто захищає їх життя.

 В соціумі не всі вважають, що треба приділяти стільки уваги війьсковій темі, як це можна змінити, адже військові - це опора нашої країни.

Шлях захисника і ветерана - це  не просто маршрут, пройдений однією людиною, але й шлях, який вимірюється підтримкою та співчуттям кожного з нас. Коли захисник стоїть на передовій, він вірить, що за його спиною - народ, який підтримує його відданість та жертву. Коли ветеран повертається з фронту, він йде новим шляхом у мирному житті, де важлива не тільки власна сила, але й сила спільноти, яка знає, як і коли дати руку підтримки.

Цей шлях має проходити коло за колом, коли ми всі, як частинка суспільства, підтримуємо наших захисників та ветеранів. Ми маємо створювати умови для їхньої реінтеграції, допомагати в освіті, забезпечувати медичну допомогу та психологічну підтримку, сприяти їхній участі в громадському житті. Від кожного з нас залежить, наскільки успішною буде ця подорож. Віддавши шану та підтримку нашим героям, ми не просто дякуємо їм за їхню службу, але й демонструємо силу та єдність нашої нації. І я дуже хочу, щоб ми були  разом на кожному етапі їхнього шляху. Всі ці цінності мають відношення і до родин військових, їх шлях - теж заслуговує поваги і розуміння, адже чекати день у день близьких або дізнаватися про втрату і далі жити - неабияке випробування для сотень тисяч українців. Підтримка та вдячність – наш обов’язок та честь.

 Розкажи про свої особисті досягнення та поділись порадами щодо збереження нормального стану психіки і ментального здоров'я в умовах війни?

 Якщо я допомогла комусь -  це вже свідчення недаремності обраної мною професії. Хтось завдяки моїй роботі реалізував себе в соціумі, відновив стосунки, народив дітей і створив родину, зміг впоратися з життєвими труднощами, подолати страхи, зміни у житті, кризи… І подібних історій дуже багато. Це і є головним результатом роботи.

Вірю в причинно-наслідковий зв'язок  -  якщо ти щось робиш сьогодні, то це завжди матиме вплив на твоє майбутнє. Тому важливо робити зараз все так, щоб завтра не шкодувати про те, що ти зробив або не зробив.

В умовах війни, коли всі переживають стрес і отримують різні травми через втрати або обстріли, ми маємо дбати про себе, про базові потреби, психоемоційний стан, про рідних та друзів. Можливо є люди, яким ви не сказали теплі слова підтримки, не проявили турботу, але хотіли б це зробити. Або у вас є стримані почуття, які руйнують ваші стосунки, і вам треба знайти в собі сили це виправити, проговорити та вибачитись, щоб зняти тягар. Важливо жити тут і зараз, шукати тих, хто вас розуміє - родина, друзі. Треба долучати себе до соціального життя вашої громади, адже  ми - люди, і маємо бути серед людей, щоб допомагати та відчувати  причетність до створення нового майбутнього. 

Дбати про нормальний сон, режим харчування, здоров’я, доглядати за своєю зовнішністю, турбуватися про фізичну безпеку під час тривоги - це все кроки для отримання ресурсу, завдяки якому вийде більш спокійно будувати плани, навіть якщо це близьке майбутнє. Створюйте свій сенс життя в кожному дні, і тоді життя стане повним.

Авторка: Катерина Леонова

Фотограф: Андрій Болотнов