«Моє перше волонтерство було в дитинстві, коли я в приїхала у дитячий будинок з театральною виставою за моєї участю, мені на той час було 9 років. Родина навчила мене допомагати тим, хто сам собі не може. Це нормально, якщо ти маєш ресурс і ним підтримуєш людей, не чекаючи на допомогу у відповідь. Допомога військовим - це інше, це про внесок у свою безпеку. Українці мають це усвідомити всі - якщо ми будемо підтримувати армію, то військові будуть більш вмотивованими і налаштованими на наш захист. Через те, що я свого часу волонтерила здебільшого з дітьми, нині у «Тапсі» я втілюю різні заходи для родин наших Героїв: прогулянки, пікніки та концерти, підтримка дітей та молоді»
1) Як почався твій шлях волонтера до війни и яким він став після вторгнення?
Моє перше волонтерство було в дитинстві, коли я вперше приїхала у дитячий будинок з театральною виставою від школи за моєю участю, мені на той час було 9 років. Це були 90-ті роки, всім було важко, та реакцію дітей на гостинці, яки ми привезли, я не забуду ніколи. В цьому велика роль родини, яка навчила мене допомагати тим, хто сам собі не може. Саме до батьків я прийшла з проханням купити дітям те, що їм не можуть придбати вихователі. Вся родина потім опікувалась тим дитячим будинком. Цікаво, що ніякого піару тоді не було, і головна мета наша була - зробити трошки радості тим, у кого її бракує. Моя прабабуся свого часу під страхом покарання приховувала у себе вдома військового від німців під час другої світової, їй погрожували, але вона не видала хлопця. Потім через багато років він її знайшов, щоб подякувати. Це теж своєрідне волонтерство…Справжнє волонтерство - це не самопожертва за рахунок свого часу, а впевненість в меті, до якої я йду - перемога і добро, якого має бути більше.
В дорослому віці ми з подругою Оленою, акторкою, активно брали участь у підтримці діток в онковідділенні Дніпропетровської обласної дитячої клінічної лікарні. Вперше я туди потрапила, не знаючи, як буду реагувати на те, що побачу. Подруга попередила, щоб не було ніяких сліз. І я стрималася. Замість сліз був мій гумор, який подобається людям. Потім ми збирали і возили туди і допомогу, і аніматорів, розмальовували відділення фарбами, створюючи казкову атмосферу. На жаль, у мене є там своя історія втрати. Я бачила 9-річного Віталія Хоменка двічі, допомагала коли не вистачало на хімію його батькам, пройшов час, я вірила що потроху він переможе хворобу, але на жаль, набрала подругу, а вона сказала, що збори більше не потрібні, бо Віталіка більше нема.
Також, зараз вже під час війни ми допомагаємо забезпечувати дітей, яких привезли у Дніпро з зони бойових дій, у яких зникли батьки. Це діти «без статуса», і на превеликий жаль, поки батьки не знайдуться або не закінчиться війна, вони будуть перебувати у лікарні. Їх не можна всиновити. Ми до них їздили на день святого Миколая, возили подарунки та солодощі.
У мене є думка, що у випадку, якщо ці діти так і залишаться без батьків, можливо, вони б знайшли новий дім в тих родинах, які втратили своїх дітей на війні. В фонді «ТАПС» є така історія - родина втратила сина на війні, а зараз взяли діток з дитячого будинку.
Можливо, моя опіка над дітьми, перейшла в моє ставлення до військових. Мене називають мамою УДА, а моїх підопічних «рудєвськими». Коли почалося вторгнення першим до мене в штабі звернувся Рома з УДА з позивним «Лисий». І далі всіх скеровував на мене «шукайте Віку в окулярах».
2) Розкажи про твою роботу з військовими запитами: як шукаєш і що найдивніше було?
Звісно, найважче або найдорожче - це автомобілі, квадроцикли та мавіки, а от найдивніше - колись військові замовили триноги як у геодезистів. Одного разу до нас прийшов пенсіонер та подарував авто - старий червоний «Жигуль», теж для військових, коли ми його передавали, то дуже сміялись на кольором. А якщо про масштабну допомогу - це і машини швидкої допомоги, квадроцикли, мавіки, генератори, зарядні станції, бензопили, фарбування машин у захисний колір, їжа, засоби гігієни, ліки, цигарки, ну і, найголовніше джерело щастя, смаколики.
Допомога військовим - це не легко і виснажує, але набагато важче - потім втрачати близьких, розуміючи, що авто було у них погане або «мавік» старий. На війні є втрати і у мене. Для мене - це Макс Семенов, з яким я працювала певний період у міській раді за час роботи у нас склалися дружні стосунки. Макс один з засновників Дніпропетровської асоціації велосипедистів (2017) та головний засновник Дніпропетровської асоціації екстремальних видів спорту (2012), став втратою важкою, бо він з тих, хто здається «Незламним». Є ще хлопці з УДА, з якими дуже були теплі дружні стосунки. А тут приїжджають побратими і кажуть мені, що вони вже не приїдуть. Важко дивитися відео з боїв, якими діляться хлопці. На фронт ніколи не їздила, бійці бережуть мене, бо хороший волонтер - це живий волонтер, напевне.
Взагалі, за 2022 та 2023 роки, ми в штабі обробили тисячі і тисячі заявок від військових…Зараз масштаби менше, але все необхідне простіше, аби були донати і партнери. Був жарт, що волонтер може за кілька годин і танк знайти. Та це не жарт, ми якось за годину знайшли для аеророзвідки дороговезний монітор з спеціальними розширеннями та диски накопичувачі з великим об’ємом пам’яті.
3) Як ти потрапила ТАПС, чому вирішила стати частиною «спільноти» і яка в тебе місія?
Для мене 24 лютого почалося так само страшно, як для сотень тисяч, в стані повної невизначеності. Я довго не могла повірити, що таке можливе…Куди бігти і що робити - так подумали сотні людей, які не мали досвіду 2014 го року, і для яких ця війна дійсно почалася 24 лютого.
В першу чергу, я почала думати про родину та племінників, треба їх рятувати, а ще зібрала речі на випадок, якщо треба їхати, взяла цінні речі, для мене - це медалі дідуся і бабусі, бойовий кортік мого дідуся (він з ним пройшов всю другу світову війну) та старі сімейні фото і, звісно, документи.
24 лютого я переговорила з друзям і почула, що Юлія Дмитрова збирається з волонтерами біля будівлі з ракетами. І пішла туди. А потім відразу за добу ми створили потужний Координаційний Штаб волонтерів Дніпра (КШВД). Звісно, вже два роки триває вторгнення, а ті перши тисячі волонтерів розбіглися, хтось - своє створив, хтось - просто втомився. Зараз як раз залишився саме той «гурток», який має змогу і хоче опікуватися родинами військових і військовими під егідою БФ «ТАПС».
До речі, термін «спільнота» колись в таборі для діток полеглих Героїв я придумала, бо мені здалось, що фонд і організація - занадто офіційно, враховуючи родинну атмосферу, яка панує на заходах. Наші колеги підхопили цей термін, і ми з літа 2023 року так себе і називаємо. Звісно, є ще поняття «родина», але «спільнота» більш глобалізує наші плани і наміри. Люди, які переживають воєнну втрату, особливо ті, які вперше приходять, дуже швидко розуміють, що їм в колі таки самих родин, стає значно легше ділитися болем і почуттями, ніж наодинці з собою. Ми ж не тільки про психологічну безпеку турбуємося, ми пропонуємо дозвілля і навчання, прогулянки і подорожі. Спільнота особлива тим, що дуже активно займається підтримкою ментального здоров’я, в першу чергу, родин полеглих війскових. На самоті шлях втрати дуже важко подолати, щоб почати знову жити новим життям. По-друге, ми активно допомагаємо і діючим військовим. Психологи, волонтери та наша команда завжди готова вислухати і підтримати. Ми, звісно, не можемо стати родиною в класичному сенсі, але ми багатьох вітаємо з днями народженнями і підтримуємо близькі стосунки.
Моя місія в «ТАПС» це військове волонтерство. Однак, через те, що я свого часу багато займалася дітьми, я придумую і різні заходи для родин: виїзди, прогулянки, концерти для сімей полеглих Героїв України. Один з напрямків, який я започаткувала - це іпотерапія, завдяки якій люди дуже приємно себе почувають, заспокоюються і настрій покращується від спілкування з кіньми. Найцікавіше, що з конячками можна спілкуватися хоч немовлятам, бо коні дуже чемні і ніжні тварини. Спілкування з тваринами, коли є можливість погладити або погодувати - це велике джерело енергії.
Про тварин хочу окремо розповісти, бо ця тема в час війни особлива.
У мене є друг з УДА, позивний «Хохол», який завів собі на фронті «Черниша» - суміш вівчарки та дворової собаки. Перед обстрілом всі бійці вже знали, що відбувається, бо собака ховався. Коли уламками собака був поранений, два бійця вивозили його під фосфроними бомбами у безпечне місце. Вони відео прислали з гумором «Віка, дивись, веземо Черниша під салютами!». Йому ампутували лапу, дуже допоміг «Зооконтроль». Але це не вся історія, це й же «Хохол» ще в 15 му році у с. Піски підібрав цуценя на дорозі, назвав Жозефіна, яка тепер живе краще деяких йоріков з розплідників і пахне парфумами. Але очі у неї - очі відданого собаки, яка вдячна власнику.
Основний мій напрямок військові, але я беру участь та пропоную свої ідеї у заходах для сімей загиблих Героїв – це і похід у аквапарк (сама я дуже люблю воду, плаваю як риба), де навіть ті, хто не хотів їхати, отримали купу задоволення - багато аніматорів і смаколиків і «Лавандовий пікнік» з мамами і дружинами, готували соуси песто, крутили вінки і робили фотосесію у лавандовому полі, іпотерапія, концерти для сімей, наша команда дуже креативна, тому ми завжди придумуємо щось цікаве та корисне.
4) Яка твоя роль у таборі «ТАПС-CAMP» в якості ментора? Адже робота з такою категорією дітей - це новий досвід для тебе.
Кажуть, щоб навчитися новому треба вийти з зони комфорту, і я вийшла. Бо масовік-витівник для одного заходу в кілька годин - це одна справа, а коли ти майже тиждень живеш, розважаєшся, плачеш або співаєш з дітками, які втратили батьків - треба був інший підхід. Діти дуже вразливі, і я звісно переживала, якою мені варто бути, особливо з тими, хто переживає нещодавню втрату. В мене дві вищі освіти у сфері економіки та державного управління але ще було в моєму житті 3 роки навчання в Херсонському педагогічному університеті. Втім, важливо бути для дітей «своїм другом» та спілкуватись з дітьми як з особистостями, враховуючи їх емоційний стан та риси характеру. Тому я виключила серйозність і більше гумору додавала. Наприклад, одного разу на рефлексії я запропонувала дітям відповісти на питання «дух якої видатної людини ви б хотіли викликати, як екстрасенси?» Діти фантазували про Шухевича, про кіногероїв, а я сказала, що мрію поспівати і потанцювати з Елвісом Преслі. А ще б викликала Лучано Паворотті, бо дуже люблю італійську оперу.
Найважчий день для мене - це «День Пам’яті» котрий ми проводимо з психологами на початку зміни, коли діти розповідають про свого батька Героя, історії з їх життя і як їм його не вистачає - це дуже емоційно важко.
Але вже наступний день для дітей починається як в дитячому таборі - з хорошим настроєм, бо життя триває. Я завжди була як такий релакс-тренер, який завжди щось придумував, навіть коли ми чекали на черговий захід. Такий стан легкості - це важливо. Вся спільнота «Тапс» - це професіонали, які постійно вчяться, бо робота з уразливою категорією вимагає хороших навичок в різних сферах.
У нас всі мають такий досвід - психологічний, історичний, культурологічний і навіть військовий. Для таких родин має бути розроблена програма допомоги на державному рівні, як і для інших категорій, які безпосередньо постраждали через війну.
5) Тобі неодноразово пропонували стати стендапером, твоє почуття гумору всіх розважає. Але ти відмовилася, хоча при цьому брала активну участь в організації концертів у військових частинах - як це було?
Департамент гуманітарної політики запропонував мені організувати серію концертів для захисників, бо знають про моє військове волонтерство. Спочатку командири були проти, відмовляли, бо ніби не на часі, але я наполягала і виходило дуже добре. І якщо на початку військові ніби неохоче йшли, згодом вже починали ледь не танцювати. Програма завжди дуже насичена і це дуже налаштовує бійців бойових дух і дає сили боротися далі. В час блекауту був випадок: ми приїхали в один Будинок культури (це далеко за містом), а там нема світла. І мені кажуть: концерту не буде. А я посміхнулася і кажу: буде, ми генератор свій привезли. Прийшли майже 20річні хлопці, але їх командири сказали: «це не діти, бо вони пройшли пекло». В 2023 році концерти заборонили, після прильоту під час нагородження. Тепер тільки в підвалі можна. Проводили концерти в обмарах з буржуйками, але це не заважає хорошому настрою. Вважаю, що дуже важливо відчувати вдячність до захисників та показувати її. Як можете - словами або кавою, крім волонтерства. Але тут треба вчитися спілкуванню. Один військовий мені сказав: «я ніколи не думав, що так страшно захищати свою вітчизну», тому ми навіть не можемо уявити, як нашим військовим там. І ми тут живемо завдяки їх незламності.
6) Розкажи про те, що тебе тримає в тонусі і про що ти мрієш після перемоги?
У мене є мрія - отримати вищу освіту психолога, щоб допомагати військовим, бо на мою думку, саме ці люди потребують більше підтримки, ніж будь-хто. В ресурсі зараз мені допомагають - шум моря і моя родина. А ще, коли я втомлююся, подумки себе смикаю: «важко хлопцям і дівчатам, які на фронті». Насправді, коли я читаю, що цивільні втомилися від війни, я завжди злюся «це вони втомилися…» або «я допоміг ЗСУ», ні - це ЗСУ тобі допомагають жити.
А ще я завжди знаходжу щось хороше в будь-якій ситуації, навіть найгіршій, бо якщо не бачити світла в кінці тунелю, то навіщо ми по ньому тягали оці всі коробки, квадроцикли, коптери та інші види гуманітарної допомоги.
7) Що таке феномен волонтерства і чому ти цим досі займаєшся?
Це цілком природньо для людини, яка хоче змінити світ на краще, маючи ресурс, матеріальний або фізичний, підтримувати людей, які потребують цього, не чекаючи на допомогу у відповідь. Та я б розділила типи волонтерства: допомога дітям без батьків або онкохворим - це абсолютно безкорисна допомога. А от допомога військовим - це про вкладення у свою безпеку. Звісно, всі ми, хто допомагає військовим, радієм посмішкам бійців, коли ті дають зворотній зв’язок і дякують за те, що вдалося виконати завдання на фронті завдяки автомобілю або просто зігрілися, завдяки каві або генератору.
Українці мають це усвідомити всі, що якщо ми будемо підтримувати армію, то військові будуть більш вмотивованими і налаштованими на перемогу. Але не тому, що ми вкладаємо гроші, а через те, що вони, перебуваючи у пеклі війни, знають, що ми їх чекаємо не просто текстами про свій патріотизм і виконуючи Гімн, а роблячи своє вболівання за перемогу активним. Я отримую задоволення від того, що роблю, бо я люблю допомагати і вірю в перемогу світла над темрявою.
Авторка: Катерина Леонова
