«Іноді реальність занадто складна. Історії надають їй форму» (Жан Люк Годар, з книги «Зцілення зболеного серця після воєнної смерті. 100 практичних порад для рідних та друзів», Бонні Керролл, Доктор Алан Вульфелт»).
Марина довго писала книгу про свого чоловіка. І якщо задумувала спочатку вона це як спробу показати всьому світові правду про війну, через деякий час до неї прийшло розуміння. Певне відкриття. Майже кожна дружина хотіла б увіковічити пам'ять про рідного чоловіка. В цьому всі вдови схожі. Але їх особистий шлях, шлях жінок, які чекали й не дочекались, які підтримували чоловіків і при цьому жили своє життя, виховуючи самотужки дітей, теж вартий уваги. Тому, Марина перетворила книгу на своєрідну сповідь дружини полеглого військового, яка мала б відгукнутися в інших жінок з таким горем. І це допомогло їй зробити таку книгу, яка стала і художньою і, частково, науковою. Вона наводила приклади з книг по психології й поради від духовних вчителів різних релігій, вона розповідала про зустрічі з іншими вдовами і про те, як їм разом тепер добре у взаєморозумінні. А насамкінець, дійшла до висновку, що жити після втрати коханого варто ще більш наповнено, адже любов ніколи не згасне і може стати поштовхом до здійснення мрій та цілей. Вони загинули, щоб ми продовжували жити…Адже війна - це про життя. Авторка не жартувала, а цілком серйозно наполягала, що і під час війни, і після суспільство має разом будувати країну, але своєрідні спільноти, які по-різному переживають війну, мають об'єднуватися для відвертих розмов, які зрозумілі тільки їм. Вдови з вдовами, мами полеглих з мамами, полеглих, ветерани з ветеранами, діти військових з такими ж дітьми.
- Найважливіша частина лікування після втрати - це розповідь історії про вашу близьку людину, яка загинула
- Для того, хто переживає воєнну втрату, шок від цієї смерті може відкладати потребу в розмові з кимось на роки
- У випадках раптової трагічної смерті, ви часто змушені говорити і думати про неї частіше. Це обов'язково і важливо, адже так ваш мозок повертається до моменту смерті, щоб зрозуміти незбагнене.
- А що робити, якщо ви не хочете і не можете про смерть говорити? Поважайте свої почуття. Та врешті ви почнете про неї розповідати.
- Стримувати думки та почуття всередині - це навіть добре, вони стануть більш яскравими тоді, коли ви будете готові говорити. Повірте, рано чи пізно ви захочете розповісти вашу історію.
- З часом ваша історія горя перетвориться в історію, де смерть вашого героя грає не головну роль. Ваша історія буде наповнюватися новими гранями, де любов і світлі спогади вийдуть на перший план. І саме тоді почнеться для вас зцілення від горя.
- Знайдіть людей, які готові вас слухати. Знову і знову, без засудження і зайвих порад. Ці люди можуть виявитися вашими рідними по нещастю.
- Не намагайтеся всім поспіль розповідати вашу історію втрати. Адже не всі люди можуть бути якісними слухачами або читачами. Ваша аудиторія зрозуміє вас, бо їй так само може боліти своє горе.
Порада дня: обговоріть померлого з тими, хто теж його знав і любив. У цієї людини можуть бути теж питання щодо обставин смерті, а також страхи. Послухайте одне одного. А далі придумайте, як розповісти можливо історію вашої втрати, щоб допомогти собі та іншим у подібній ситуації. Це може бути книга, оповідання, фільм, сюжет або меморіальна дошка у місці, яке було важливим для полеглого.
Джерело:
"Зцілення зболеного серця після воєнної смерті. 100 практичних порад для рідних та друзів», Бонні Керролл, Доктор Алан Вульфелт».
Авторка тексту:
Катерина Леонова
